Роксолана

Чауші, які стерегли недоторканність султанської ложниці, не могли переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до них, і вони побачили султана без тюрбана, в розхристаному халаті, гологрудого, у ступанцях на босу ногу, якогось ніби винуватого й лагідного. Але наказ, відданий їм султаном, не був лагідний. Лише два слова - і більше нічого. І мовчазна покірливість, а тоді мовчазне виконання. Всемогутнього кизляр-агу взяли, як був, нічого не питаючи, нічого не кажучи, ще тої ночі відпровадили до Еді-куле, де безсонний сторож підземель перший кат держави Джюзел Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям до самих очей, так само мовчки штовхнув колишнього великого євнуха туди, звідки не повертаються, і, шкірячи великі жовті зуби, загримів залізними іржавими засувами на оббитих іржавим залізом дверях. Коли чоловіка приводять мовчки і пхають у підземелля, то й питати нічого не треба. Слідство йтиме за мурами Еді-куле. Невидиме, незнане, таємниче. Так само таємниче вирішуватиметься доля в'язня. Або забудуть навіки, і заживо зогниє у темниці, або задушать. Без ніяких пояснень. Тут не пояснюють нічиєї смерті. Навіть спадкоємців трону і великих візирів.

Так і щез цей чоловік без імені, бо на ранок у його покої вже сидів повий кизляр-ага, похмурий, величезний боснієць Ібрагім, і євнухи гнулися перед ним так само, як і перед його попередником, коли ж пішов на поклик валіде і впав навколішки на білий килим, султанська мати жодним порухом не видала свого здивування чи обурення, не питала нового великого євнуха про ім'я, просто називала кизляр-агасі-ефенді - змирилася з поразкою чи зачаїлася?

Роксолана ждала, поки допустять до неї чоловіка, який врятував їй життя. Не мала покоїв поза гаремом, тому вимушена була скористатися з султанових. Уже знала, що саме в цих розписаних венеціанцем Джеінтіле Белліні кімнатках Сулейман любив усамотнюватися з Ібрагімом, часто ночував там, забуваючи про свою Хуррєм.

Роксолану стерегли два євнухи, сховані в сусідньому покої, ввести І'асан-агу і пильнувати молодого яничара мав сам великий євнух Ібрагім, бо султанша була найбільшою державною цінністю. «Державна цінність» сумно всміхалася. Так ніби чоловік, який рятував Їй життя, міг замахнутися на це життя. Безглуздя, безглуздя!…

Сиділа па низенькому парчевому дивані вся в білому із золотом, широкий одяг розметаний по дивану, мов золоті крила, крила для краси, а не для польоту. Не злетиш уже, не полетиш звідси, Настусю, ой не відлетиш!

Кизляр-ага ввів яничара нечутно й несподівано. Яничар упав на підлогу, вклонився, цупкі йоли його хирки заважали йому. Цей молодий, дужий, гнучкий чоловік одразу втратив усю свою зграбність, дивитися на нього було болісно й тяжко.

- Встань,- звеліла йому Роксолана. Не любила поклонів. Не вірила тим, хто любить кланятися. Кланяється, а ніж за пазухою.

Він підвів голову, випростав спину, але зостався на колінах. Кизляр-ага стояв за ним, як стовп. Тільки вклонився султанші і тепер втішався приниженням яничара.

- Підведися,- знов наказала Гасан-азі Роксолана. Він несміливо підвівся, був майже так само високий, як великий євнух, але не такий грубий, гінкий, мов тополя в стеку, з гарними сірими очима, приємним лицем, яке трохи псував переляк.

- Ти не повинен мене боятися,- усміхнулася Роксолана.- Я хочу подякувати тобі за велику послугу, яку ти зробив султанові.

Яничар знов упав на коліна. Справді дивний яничар. Зовсім не схожий на тих зарізяк, які примушують самого султана злазити з коня, йти до них пішки, ледь не вклонятися Їм, принижуватися і благати.

- Встань! - уже суворо промовила вона.- Мені по подобається, що ти весь час падаєш на коліна.

Але яничар її не слухав. На колінах трохи наблизився до неї, аж зворухнувся загрозливо кизляр-ага, мовби наміряючись його притримати, приклав руки до грудей і несподівано (боже, невже це їй не почулося, невже справді?) заговорив її рідною мовою:

- Ваша величність, моя султаншо, правду мовлять, ніби ви з України? Це правда? Скажіть мені, ваша величність, благаю вас усім святим!

Вона розгубилася так, що навіть не зуміла вдати, ніби не чує, ніби слова ті звернені не до неї. Ледь не скочила йому назустріч, не вхопила за руки, не підвела з килима.

- З України? Ваша величність! Правду кажуть усі?

- Я тепер думаю і говорю по-турецьки,- спокійно промовила Роксолана.