Роксолана

Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.

- Я все чула,- тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані.- Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?

- А ти б не підслухувала.

- Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!… А що, коли він розгнівається? - Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.

- Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.

- Я подумала… Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви… Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина…

- І стане султаншею теж?

- Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли…

- Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?

- Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!

- А ти? І ти мрієш?

- Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?

- То ти хочеш моєї смерті?

- Ваша величність! Що ж я без вас?

- Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана… Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.

- Ваша величність!

- Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому… Він стане султаном і помститься за свою матір!

- Ваша величність…

- Ну, що ти хочеш сказати?

Нур не могла підвести на неї очей.

- Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або…

- Або?

- Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м'ясо, рис і приправи.

- Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.

- Воші дадуть отруєні ножі.

- Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.

- Вони пришлють отруєний посуд.

- Ти пектимеш м'ясо на вогні без посуду.

- Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.

- Не плач,- втішила її Роксолана.- Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!

Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахощі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя.

Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатіджа і здійняла крик, чому він лишив її мужа з військом, покинув його самого на розтерзання підступним яничарам, сам утікши до Стамбула.

- Вони зжеруть Ібрагіма! - ридала Хатіджа.- Ці ненаситні ваші яничари проковтнуть усе на світі і мого мужа, мого мужа… Сулейман хотів перевести все на жарт.

- Коли й проковтнуть, то твій грек вислизне крізь інший отвір,- засміявся він.

- Я знала, знала! - закричала Хатіджа.- Ви давно хочете його смерті! Ви і ваша Хуррем! Я все знаю!

Він прогнав сестру, але вимушений був вислухати валіде. Та була спокійна, як завжди, хоч спокій їй давався нелегко, бачив це Сулейман по зблідлому ще більше її обличчю і стемнілих, аж страшно було дивитися, її гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на когось -на нього самого, на свого сина. За те, що не підпускав її з часу яничарського заколоту. Не радився. Не повідомляв про свої наміри. Навіть про велику перемогу під Мохачем не написав своїй матері. Тепер терпить таку наругу від Хасекі. Ганьба для дому Османів. Султан мав бути повелителем гарему. Не він падає до ніг жінці - жінки плазують коло його священних стоп.

- Вона недужа,- нагадав Сулейман.

- Недужу замінять здорові. Ви повинні подбати про себе, мій сину. Після такого тяжкого походу. Після того, як смерть літала над вашою царственою головою. Прийдіть до юних красунь, подивіться їхні танці, послухайте їхніх пісень. Не слід так занедбувати себе і все довкола.