Роксолана

Вона шептала й сичала, як стара змія. Він відмахувався від того сичання, а сам наливався роздратованістю проти Роксолани. Всьому є межа. їй тяжко, вона недужа, у неї помер син, але ж то і його син! І йому теж було тяжко, та й зараз не легше! Був на краю загибелі. Трясовина могла всмоктати його так само, як короля угрів. Хіба не має права втішатися життям?

- Я подумаю,- пообіцяв він валіде.

Послав довідатися про здоров'я й настрій Роксолани, спитати, чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нічого не хоче, нічого й ніколи. Затялася в своїй ненависті - хай. Він відплатить тим самим.

Пішов увечері в гаремний зал прийомів, сидів на білому гаремному троні, маючи по боках валіде й сестер Хатіджу і Хафізу, дивився на танці, слухав пісень, тоді блукав серед одалісок, вдихав запах молодих, здорових тіл, узяв.у кизляр-аги прозору хустинку, поклав її на кругле плече чарівної, як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.

- Хай принесе мені хустку,- звелів Ібрагімові. Більше не ходив до одалісок, але щоночі кликав до себе в ложницю Гульфем, а та не втерпіла, прибігла хвалитися своїм

щастям до Роксолани.

- Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який він! Уже не називала Роксолану «моя султанша», не зверталася на «ви», тикала, мовби останній служебці, і тільки - Хуррем і Хуррем. А де та колишня Хуррем - розвеселена, де ті веселощі, коли вона лежить і, може, вмирає, а оці здоровенні самиці ніяк не діждуться її смерті.

- А які слова знає він! - захлиналася від захвату Гульфем.- Ти не повіриш ніколи! Каже: я хотів би відтягти свої очі від твоєї приваби, а вони не хочуть і притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнуті. Чи ти чула коли-небудь таке? А про мов тіло! Краса твого тіла, каже, змагається з луговими квітами. Цвітом нарциса виблискує лице, каже, троянди розпускаються на твоїх щоках, каже, фіалками сяють промені очей, каже, кучеряве волосся в'ється дужче, ніж плющ, каже. І не жінка ти, а вогонь у його очищеному вигляді. Не знаю, чим і догодити, чим віддячити за таку ласку його величності!

- Ти ж віддячуєш своїм тілом,- насилу стримуючи відразу, тихо промовила Роксолана.

- Ох, що моє тіло! Він сказав: у тілі може бути піднесення, але немає величі. Я хочу величі для нього.

- Має велич без тебе.

- Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сінаном, щоб він, не розголошуючи про це, розпочав ставити за мої гроші велику джамію в Ускюдарі. Це буде найпрекрасніша джамія у Стамбулі. Джамія любові. Я назву її ім'ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподівано. Що ти скажеш на це, Хуррем? Ніхто не додумався до такого. Я перша.

- Це благочестиво,- кволо всміхнулася Роксолана.- Хай поможе тобі аллах. Але де ж ти візьмеш стільки грошей? Ти знаєш, скільки треба на джамію?

- Повелитель щедрий безмірно! Він озолочує мене щоразу. Я збиратиму. Я хочу зібрати…

«Хочу зібрати» - від цього хотілось розреготатися. Ця дурна одаліска навіть не уявляє, який зашморг вона накидає собі на шию. Де зможе взяти стільки грошей? Хіба що стане султаншею? Але й то потрібні будуть цілі роки. Бо скарбниця не відкривається навіть для султанші.

- Може, я скоро вмру,- сказала Роксолана повільно,- але я хотіла б помогти тобі в цім святім ділі. Приймеш від мене моє приношення на твою джамію?

- О ваша величність! Хай аллах дарує вам здоров'я і радість для очей! Я молитимусь за вас вдень і вночі! Ви така добра і щедра.

Добра чи щедра? За гроші й за обіцянку незабаром померти можна купити бодай нещиру пошану. І знов називатимуть тебе султаншею і величністю. Роксолана поглянула вслід Гульфем з сумом і ненавистю. На кого зміняв її султан? Здорова й дурна телиця - і більш нічого. Прокляті самці!

За кілька днів прикликала до себе Кінату. Не бачила одаліски давно, але та не змінилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як і Гульфем. Біле, солодке, як халва, тіло аж стогнало без чоловічих обіймів.

- Чула про Гульфем, Кінато?

- О боже,- сплеснула руками та.- Моя султаншо, ця лахудра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі, а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах триматиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить сипів, як ви, ваша величність! А ця ж товстозада безплідна, як трухлявий пень. Усі це знають, знав і вона, тепер молиться аллахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче будувати мечеть - а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хал навіть вийде за браму Баб-і-Гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.

- Щастя, коли жінка в усьому лишається жінкою. Правда ж, Кінато?

- О боже!

- Ти так само справжня жінка, як і я, не те що ця ледащиця Гульфем. Правда ж?

- О боже, ваша величність!…

- А ти, Кінато, хотіла б потрапити на священне ложе?

- Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремі не хотів? Але як, як? Про це страшно й подумати…

- А коли я подумаю за тебе?

- Ви? О боже!

- Купиш це право.

- Куплю? В кого?

- У Гульфем.

- В Гульфем? Як? За що?