Роксолана

- Ваша величність, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний грек буде панувати? На вас усі надії! Тільки ви можете сказати все султанові! І про московських послів, і про посла від матері французького короля, убитого Хусрев-бегом. Ібрагім усім іноземцям показує велетенський рубін, відібраний у того таємничого посла, і хвалиться, що це найбільший рубін у світі. Одного вашого слова, ваша величність, було б досить.

- А навіщо? - спитала вона його.- Що від цього зміниться? Султан сам прибирає те, що він наставив. Не треба йому заважати. Все прибере всемогутній і безжальний час.

- Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо!

- Зате безмежне моє терпіння!

Після першого походу Сулейманового на Відень вона докоряла йому за нездару грека, вписуючи в листи свої між рядками любові гіркі слова: «Я ж вам казала, я ж вам казала!» Тепер мовчала. Не згадувала про грека жодним словом, хоч могла б знищити його, відкривши Сулейманові найстрашніше для нього: що була в гаремі Ібрагімовому, приводили її на його ложе, хотів оволодіти нею, бачив її нагою, зривав з неї одяг уже тоді, коли передавав до падишахового гарему, а згодом хотів мати її жіночу прихильність і не полишив тих намагань досі.

Ні! Вона б не сказала про це ніколи й нікому! Мала не тільки власну гордість -цілі покоління незламних людей стояли за нею, неприступних, мов гірські вершини, з душами бунтівливими, як у того легендарного Мухи, з серцями піднесеними, мов у її рідної матусі, з красою безмежною, ніби в того самого витязя давньокиївського Чурила Пленковича, що був на устах у всіх ще й через півтисячі років після того, як про нього складено пісні.

До того ж збагнула велику гру, яку несвідомо вів Сулейман із своїм найнаближенішим чоловіком.

Всунути ноги в султанські пантофлі ніхто б не посмів. Ці ноги були б негайно відрубані, хоч би кому належали. Але поставити ці пантофлі перед жадібними поглядами і нацьковувати всіх один на одного, зіштовхувати лобами біля тої недосяжної принади - хіба не в цьому сенс самої султанської влади? Надто що люд оплатить усі химери свого володаря. У запеклій боротьбі за найвищу прихильність ніколи немає однодумців, ніколи ніхто нікому не помагає. Коли вибирають із тисяч одного - на нього падає найтяжча ненависть заздрісників. Сулейман вибрав Ібрагіма, чоловіка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. Для султана Ібрагім потрібен був як двійник, тінь, на яку все падає: блиск і лихо. А султан стояв осторонь, у спокої і шанобі незатьмареній. І всі побачили: грек нікчемний, і всі будуть нікчемні на його місці, а султан незамінимий.

Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан? Будь-чиї спроби втрутитися в ці його Права Сулейман трактував би як замах на його велич і не простив би нікому, навіть найближчим людям. Тому треба було набратися терпіння і ждати.

Ах, якби жити вічно, скільки б можна перегризати зла, нікчемності й людської марноти!

Щоб не дратувати звіра в клітці, Фердінанд прислав до Сулеймана своїх людей для переговорів про мир.

Посланник Корнелій Дупліцій Шепер мав найвищі повноваження від самого імператора Карла, від короля Фердінанда і від Марії, удови покійного угорського короля Лайоша. Він привіз Сулейманові ключі від стародавньої угорської столиці Естергома, лист від імператора Карла, в якому той обіцяв султанові мир, коли Сулейман віддасть Угорщину його братові, а також лист від Фердінанда із запевненнями синівської відданості Сулейманові, коли той піднесе йому в дар угорську землю. Шепер сподівався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Ібрагім розпорядився інакше. Мовляв, султан передав усю владу в його руки, тому все, що посол має сказати, він повинен сказати йому, тобто великому візирові. Прийнятий був Шепер в Ібрагімовому палаці на Ат-Мейдані. Великий візир приголомшив посланника золотим доломаном, що мав на собі, величезним діамантом на одній руці й ще більшим рубіном па другій. Луїджі Гріті, з пальцями, обнизаними коштовностями, пещений і нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини. Великий драгоман Юнус-бег, гігантський похмурий турок, про якого йшли чутки як про найдовіренішого султанського дипломата, покликаний був Ібрагімом лиш як перекладач, а начальник його особистої канцелярії хроніст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово.

Шепер поцілував полу Ібрагімового доломана, так ніби мав у перед собою самого султана, але великий візир сприйняв те як належне і повів мову про свою необмежену владу в цій державі, про всемогуття османського війська і про благородство турків.