Сулейман пообіцяв матері послати Мустафу в Манісу, але не встиг виконати свою обіцянку, валіде вмерла, Мустафа сидів у Стамбулі, Роксолана молила всіх богів, щоб султан змісив своє рішення, та втрутився великий муфтій Ксмаль-паша-задо, який теж був при смерті, він домігся, що султан заприсягнувся на корані виконати свою обітницю перед покійною матір'ю. І сталося: Мустафа зі своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матір'ю, яка вже, мабуть, смакувала в душі, як стане вона колись всемогутньою валіде, урочисто виїхав із Стамбула, щоб сісти в Манісі, звідки батько його вирушав колись до Золотого султанського трону, бо ж звідки прийшли Османи, туди посилають своїх спадкоємців, щоб знов приходили тільки звідти. Сорок тисяч дукатів річного прибутку, самостійність і сподівання на престол - ось що вивозив із Стамбула Мустафа, розкішний і пихатий, як його мати, довгошиїй і поважний, як великий його батько. Коли б це сталося ще за життя валіде, не знати, що було б з Роксоланою, як перенесла б вона це і чи й пережила б, попри всю її твердість. Але тепер над Сулейманом не тяжіла незбагненна влада султанської матері, був вільний у вчинках, міг дозволити собі все, що може дозволити можновладець, то ж і повів він свою Хуррем Хасекі до стамбульського кадія в Айя-Софію і урочисто проголосив її своєю законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда майже водночас з Мустафою було послано султанським намісником в Едірне, що не могло, ясна річ, дорівнюватися самостійному правлінню в Манісі, та водночас і по позбавляло Мехмеда великих надій, надто що султан так і не назвав досі свого наступника. Чи вичікував, який з синів виявиться спритнішим і сміливішим? Бо ж тільки такі пробиваються до влади. Хоч як там було, Роксолана лише тепер збагнула, що найбільші її страхи й терзання тільки починаються. Могла б заспокоїтися хіба що тоді, коли б її первісток, її улюбленець, її Меміш, який приніс колись їй визволення з рабства, спокійно сів у Манісі замість Мустафи, хай не названий наступником тропу, хай не возвеличений перед усією імперією, але ж однаково в сподіванні найвищого, бо тільки з того далекого й загадкового города, в якому ніколи не була, чомусь ждала щастя для себе й для свого сина. Але в Манісі тим часом сидів Мустафа, а щоб усунути його, потрібна ціла вічність, бо в цій величезній державі все робилося всупереч здоровому глузду:
Те, що треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те, що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно.
П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевірка.
А чи буде щастя для її дітей? І чи стала б щасливішою, коли б народила султанові десять або й п'ятнадцять дітей - по дитині щороку? Он, розповідають, у Адільджовазі одна курдка одразу народила сорок дітей - двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, султан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого царства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя залежить від кількості?
Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном і на якій не виявилося місця для двох.
Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер - хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі - дати продовження своєму роду. Все інше - суєта й вигадки. А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей Під смертельну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не знає жалю.
Справжнього жаху зазнала Роксолана, довідавшись про те, що Сулеймана мало не вбито в поході. У Балоні на березі моря, куди прийшов султан із своїм військом (а йшов туди лиш для того, щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної Хатіджі Лютфі-пашу!), вночі до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі. Гайдука видав тріск сухої галузки, на яку необачно наступив. Серба посікли яничари, султан уцілів, уціліла й Роксолана з своїми дітьми, бо ж інакше Мустафа першим прискочив би з Маніси до Стамбула, сів би на трон, і тоді - закон Фатіха й помста розсатанілої черкешенки і її торжество. А яка жінка знесе торжество суперниці? Вже ліпше смерть!
Мерщій написала Сулеііманові розпачливу газель, яку хотіла б послати вже й не з гонцем, а з перелітними птахами, як Меджнун до своєї коханої Лейли: