Роксолана

Уже й не вірю, що ти вернешся колись.
Рятунку!
Чи ж дочекаюсь, щоб почути голос твій?
Рятунку!
Шукаючи до тебе путь, здолать змогла б я
Не тільки простір, а й безжальність душ.
Рятунку!
Німі світи в мій сон тривожний рвуться,
І я, прокинувшись, розпачливо кричу:
«Рятунку!»
Ніхто, крім вранішнього вітру, вже не стукне
В мої забуті двері, я стогну:
«Рятунку!»
Коли ж віддасть мені тебе війна ревнива,
Прекрасного, неначе світло й тінь?
Рятунку!
Терплячою хіба що стати, ніби камінь
Або кора старих дерев?
Рятунку!
Несила Хасекі чекати довше,
В розпуці кличучи тебе, султане мій,-
Рятунку!

Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі складала цю газель для султана. Любила чи ненавиділа того чоловіка - не знала й сама, але молила всіх богів, щоб дарували йому життя, щоб був він живий,- і не так для неї, як для її дітей.

Істинно: «Зпайте, що ваші багатства і ваші діти - випробування».

Глава 4. Стовпи

Будівлі тримаються на стовпах, царства - па вірних людях. В Османів ніхто не знав, ким буде, яка висока (або й нікчемна) доля його жде,- і в цьому була вся принадність життя, його відкритість і приступність. Може, й ця держава стала такою могутньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожного - необмежені можливості, кожен міг дійти навіть до звання великого візира, аби лиш зумів першим крикнути «Аллах великий!», першим змахнути шаблею і опинитися на мурі ворожої фортеці. Надія і відчай, насолода успіху й передчуття катастрофи, голос здорового глузду і дикий шал пристрастей, тверезий розум і химерні примхи долі - все це, здавалося, було незнане й.чуже османцям, які жили тільки війною, не відаючи ніяких відхилень, жодного кроку за її межі, так ніби мали шори вже й не на очах, а в свідомості. Про війну згадували, жили нею, наповнювала вона все їхнє існування, їхні думи, розмови, спогади, сни і безсоння. Знали, що для війни найперше потрібна нестримність, відчайдушна, божевільна хоробрість, і щоразу виказували її з такою несамовитістю, що могло видатися, ніби це вже й не людська мужність, а звіряче безрозсудство.

Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гідно винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади пробиралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, спритні й нахабні.

Після Ібрагіма великим візиром названо було арбанаса Аяса-пашу, чоловіка, який не міг стулити двох слів, зате в битвах був завжди перший, пайголосніше вигукував «Аллах великий!», а шаблею міг перерубати навпіл коня з вершником на ньому і найтовщу пухову перину. Цей чоловік складався, власне, з самого тулуба. Враження ще посилювалося від того, що Аяс-паша носив широчезні шаровари, в яких геть потопали його коротенькі ніжки. В потужному, як кам'яний стовп, тулубі Аяса-паші було стільки звірячої сили, що він розтрачував її навсібіч з невтомністю просто лиховісною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав перепочинку, в дивані міг засідати місяцями, так ніби не їв, не спав, гарем мав найбільший в імперії і дітей з наложницями й жонами сплодив понад сотню. Ставши великим візиром, він попросився па прийом до султанші, і вона милостиво прийняла його в кйошку Гюльхане на білих килимах, всадовила великого візира навпроти себе, звеліла принести навіть вина. Сівши, Аяс-паша майже не поменшав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось говорив, але що саме, Роксолана не могла збагнути.

Вона сказала Аясу-паші щось ласкаве, попросила його говорити спокійніше, але він забелькотів ще нерозбірливіше, і тоді султанша звеліла служебкам принести письмове приладдя для великого візира. Хай він напише все, що хотів сказати, щоб вона могла прочитати й не сама, а з його величністю падишахом, хай продовжить аллах його тінь на землі.

Арбанас вхопив перо і, розбризкуючи блакитний атрамент, рвучи дорогий шовковий папір, став карлякати так само швидко, як говорив, і коли простягнув аркуш султанші, то вона не побачила там ніяких літер і ніякого письма, а тільки звивисті гадючки, які повзли навкіс по аркушеві, чіплялися одна за одну, намагалися проковтнути одна одну або хоч відкусити хвоста.

- Гаразд,- усміхнулася Роксолана до збаранілого Аяса-паші,- ми прочитаємо це з його величністю. Як сказано: «Аллах дає знати чоловікові через тростину для писання те, чого він не знав».

Коли розповідала Сулейманові про великого візира й показала його марлякання, султан сказав: