Роксолана

- Я знаю про нього все. Може, такий чоловік саме й потрібний для царства. Він справді дурень, зате вірний і непідкупний. А сказати тобі хотів, що саме він з великим драгоманом Юнус-бегом завалив Ібрагіма, викривши його підле нутро.

- Хіба то не ви, мій повелителю, без будь-чиєї помочі вчасно розкрили злочинні заміри Ібрагіма?

- На мене найшло засліплення. Але мені відкрили очі.

- Ви просто занадто довго терпіли поряд з своєю справедливою і світлою особою цього темного чоловіка, що нагадував фракійського царя Діомеда, який годував коней людським м'ясом. Аяс-паша не має ніяких особливих заслуг. Хіба можна в державі, де повно розумних людей, допускати, щоб великими візирами ставали або негідники або дурні?

- А як знайти розумних, як? - понуро поспитав султан. Старого Касима-пашу султан нарешті відпустив на відпочинок, а другим візиром взяв румелійського беглербега Лютфі-пашу, якого одружив з сестрою Хатіджею, щоб не дати їй сумувати за Ібрагімом. Лютфі-паша, в противагу Аясу-паші, був чоловік обізнаний, воїн і дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так і в пороках, любив хлопчиків, ненавидів жінок, коли згодом став великим візиром (Аяс-паша вмер од мору), велів виловлювати в Стамбулі зрадливих жінок і вирізати їм бритвою такі частини тіла, що соромно й казати. Хатіджа назвала чоловіка безстидником, він побив її, султан довідався про все те, і Лютфі-пашу голим посаджено на віслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато літ проведе він у засланні в приморському місті Дімотиці й напише там Османську історію і «Асаф-наме» - книгу про посаду великого візира.

Місце Лютфі-паші займе євнух Сулейман-паша, якого султан прикличе з Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже вісімдесят років, був малий на зріст, але великої хоробрості й ще більшої грубості. Був такий товстий, що не міг сам підвестися з постелі, і його знімали четверо слуг. Сулейман-паша був лютий, як усі євнухи, з його появою в дивані там завирувало й заклекотіло, мов у казані з чорбою, євнух обгризався з усіма візирами, мало не гримав і на самого султана. Сулейман загадково усміхався, слухаючи колотнечу в дивані. Доповнював своїми візирами себе у всьому, чого був позбавлений від природи. Вважав, що наділений тільки всім високим, а позбавлений - низького. Був головою царства, яка завжди в небесах і в хмарах. Візири ж мали бути ногами, які глибоко вгрузають в бруд щоденності. Вже спробував піднести одного з них до своєї висоти. А що з того вийшло? Ібрагім замахнувся на найвищу владу - і його довелося усунути. З Ібрагімом боялися сперечатись, тому всі справи вирішувалися іноді з зайвою поквапливістю, від чого поволі зникав необхідний спокій у державі й над усім нависала якась незбагненна загроза. Ібрагім набрався нахабства говорити й писати: «Я сказав», «Я вирішив», «Я вважаю»,- тоді як таке право мав тільки султан, бо ж лише він наділений особистістю, всі інші - безликий натовп, підлеглі, піддані, раби. Ніхто не має права казати: «Моя думка», «Я вимагаю», «Я прошу», «Мені потрібно». Треба казати тільки: «Є думка», «Ми просимо», «Потрібно». Лише тоді людина може бути спокійною, бо її ніхто не звинуватить на випадок невдачі. Винні будуть усі, отже, ніхто. Також ніколи не треба квапитися з рішеннями, і що більше гризуться в дивані візири, то ліпше для імперії, бо все має, зрештою, залежати від султана. Рішучість потрібна лише при штурмі ворожих кріпостей і могильникам, які мають точно знати, де копати ваші могили, бо й у могильників і в тих, хто проливає кров, єдиний покровитель - Каїн, що, як відомо, без вагань убив рідного брата, приревнувавши його до своєї дівчини.

З життя була усунена будь-яка можливість особистого існування. Імперія - мов Топкапи, і Топкапи - мов імперія, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навіть саму думку про приватне життя підданих. Ніхто не належав собі ні в постелі, ні в могилі. Султанський диван не становив винятку, бо ж візири були підняті лише над простим народом, а не вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха, мертвим деревом і мертвим каменем, та й усе. Лінощі, дурість і страх наповнювали душі візирів, і вони трепетали перед султаном. Але ж міг султан узяти собі й розумного помічника, щоб ще більше налякати дурнів?

Ніхто ще про те не знав.

Глава 5. Руїни

Сулейман знов перемірював простори з своїм велетенським військом, наповнював надра небес грюкотом барабанів, слави і влади, страхітливою величчю своєю жбурляв прах жаху в очі ворогам і самому Марсу. Він брав простори, як жінку, він ґвалтував їх, весь світ довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жінки не становили винятку. «Дай нам од наших жон і нащадків прохолоду очей».