Роман юрби

З армії він повернувся восени, заморочений від кількаденного переїзду до рідного міста. Потім йому ще довго здавалося, що під ним не канапа, а горішня полиця плацкарту, і чув тупе стукотіння коліс. Сівши біля вокзалу на тролейбуса, він не зразу відчув, що це його рідне місто і що він таки вдома. Вряди-годи вловлював (це інколи трапляється й зараз) якісь обличчя звідти, де випало йому жити три роки: очі, усмішка, вираз очей. Дивувався, що ці обличчя не покинув там безповоротно, що ніби прихопив їх із собою, отож і навідували його тут, у Житомирі. Був переколошканий, роздразнений, а може, й схвильований. Вискочив із тролейбуса на Театральній і, переходячи вулицю, ледве не потрапив під машину – шофер його вилаяв. Зрештою, звернув на Чуднівську – момент, який перебачив в уяві не раз: знайомі будинки, а дещо й змінене – виросло кілька коробок, із правого боку зникла хата, яка колись гордо стояла на горбі, так само зник і горб. Од міста на кручі, колись густо порослі дерезою, насунули привезену землю, і та ніби проковтнула хатки набережного виселку, колись такого мальовничого й затишного. Дивно було й те, що першою знайомою людиною, яку зустрів у рідному місті, був той самий Ромка. Повільно чвалав назустріч, нетвердо ступаючи і якось неприродно випроставшись; у ту хвилину Юрко зрадів навіть йому. Вони зустрілися й привітались і вступили в сяку-таку розмову, хоч до армії він з Ромкою знався тільки по-вуличному. Той завжди збирав біля себе підлітків і місцевих нероб, Юрко його тоді сторонився. Але зараз вони поговорили щиро й просто, як давні й добрі знайомі; Юрко не затримався, бо поспішав додому, Ромка ж на прощання потис йому руку й між іншим запросив заходити до нього – вони розлучилися повні взаємної приязні. Швидко пішов, майже побіг на рідну вулицю, зрештою, вже й звідси уздрів рідні прирічкові горби. Кущі вже поскидали листя, але деякі ще жовто палали – там же, звідкіля повернувся, вже шумували заметілі. Став і дивився: лисини полів, а з правої руки на Павлюківці, з-між низьких дахів, що тулилися один до одного, витиналася його школа. Внизу побачив вузеньку, засипану брилами граніту, Кам’янку і хати Закам’янки – трохи чудні, наче здивовані, – як бабусі, котрі перестріли дорогого гостя. Біля них також палали жовті дерева, і він раптом розчулився – прекрасне все це було.

Потім не раз довелося сприскувати свій приїзд: галас і безконечні розмови. Якось його перестрів і Ромка, заявивши, що і йому він мав би поставити пляшку. Не відмагався, бо мати перед цим усунула йому кілька карбованців, на які купив “чорнила”, і тоді вперше зіграли в шахи: Ромка йому програв.

Вечорами зустрічався зі Свєтою, і вони довго, запаморочливо цілувалися. Було в ньому багато радості, а трохи й смутку: ніяк не міг увійти в ритм, та й свято повернення мало колись закінчитись. Тоді йому захотілося сховатись од приятелів та знайомих і він кілька днів провалявся на канапі, перечитуючи ті книжки, що були в них удома, а ще кілька книжок-детективів дав йому почитати Ромка. Виходив на берег і блукав, ступаючи по зеленій траві, яку не брав осінній тлін, і не втомлювався милуватися: горби, річка, заросла верболозами, місток через Кам’янку, постаті рибалок на Тетереві. У голові було надзвичайно ясно, але й неспокій відчував. Мати дивилася на нього з любов’ю і щедро напихала їжею; дихала на хлопця осінь, як розфарбована жінка, котра не хоче старіти і через те виглядає старішою. Від річки тягло прохолодою, запахом мулу, води й риби, а люди, яких зустрічав, начебто мали

просвітлілі обличчя. Особливо запам’ятав одну пару; йшли, тримаючись за руки, дівчина – довгонога, і її литки в капронових панчохах матово світилися. Здається, ніколи раніше не зустрічав такої гарної дівчини, та й хлопець біля неї – високий, стрункий і гарний. Плащ дівчина розстебнула, а коли проходили мимо, подарувала Юркові погляда повного щастя й тепла.

Свєта на ту дівчину схожа не була, але дивилася на нього тим-таки поглядом, і це теж його розчулювало. Зрештою, вони зустрічались у сутінках, коли всі вади зовнішності обраниці і пропадали, й він щиро милувався і на її красу.

А найбільше, що його захоплювало: відчуття волі. Дивувався, що не має на собі уніформи, а лежачи на канапі, не треба остерігатися, що тебе застукають у такій позі; міг спати скільки хотів і читати; зрештою, й іти, куди очі дивляться. Там, у цьому золотому світі, блукають закохані: стрункі парубки й дівчата з чудовими, сяючими ногами; там, у цьому золотому світі, намагається приховати старіння розфарбована осінь; по-домонтарському гребуться кури, яким байдуже до пічних секретів світу, одна з них настромила на бічного кігтика листка і ходить, легковажно помахуючи ним; на березі лежать білі, як сніг, качки, а так само білий котяра присів на річковому камені, ніби хотів розгадати вічні секрети світу, а може, просто виглядав дурної риби, яка сама до нього припливе.