Читаем Роман юрби полностью

Дочка Трасицької опустилася на камінь так само втомлено. Вона з самісінького ранку гукала Олєжика, а що Олєжику пух позабивав вуха, вирішила вибрати з картоплі колорадського жука. Але вибирати жуків не дав пух, бо забивав не тільки очі, а й ніздрі, й рота, отож дочка Трасицької покинула це невдячне заняття і знову почала гукати Олєжика Це було безнадійно, і дочка Трасицької вирішила піти у верболози над Кам’янкою, сподіваючись там розшукати сина. У верболозах вона, правда, не гукала, проте добряче їх прочистила, набравши на себе пуху чи не менше, як приносить його додому Галька. Вона, однак, не думала про Гальку і те, що побачила її, було чистою випадковістю, яка вразила її ще більше, ніж саму дочку рябої Надьки. Од Гальки, як кіт, скочив чолов’яга, роздивитись його вона не встигла, хіба білі, з розрізиками по боках труси, а сама Галька хутко сіла, затягнувши на колінах поділ.

– Чого никаєш? – вороже спитала вона в дочки Трасицької і та аж отетеріла. Лише потім до неї дійшла ворожість та й завдана образа, а тоді вона по-дурному стовбичила перед Галькою і белькотіла щось про Олєжика, якого шукає ось уже годин зо чотири.

– Ти скажи своєму вилупку, – досить нечемно відрізала Галька, – що як підглядатиме, то я йому шию скручу!

Дочка Трасицької мала б обуритись і належно відповісти, але несподіванка та й пух, якого набралася, як вати, забили їй памороки, і вона, белькочучи щось недоладне, позадкувала від Гальки, тоді як Галька ліниво застібала на грудях ґудзики плаття...

Отже, вони обидві мали підстави втомитися і мовчки дивились, як заносить додому Йонта пральну машину. Порівняти Йонту з качкою придумала дочка Трасицької, і ряба Надька поважно притакнула.

– Мостить гніздечко качечка, – сказала дочка Трасицької не без іронії, хоча й без злості: голова її була й досі в полоні тої разючої картини, яку вона уздріла у верболозах; її лоскотала запізніла образа й ураза, і вона шукала приключки, щоб зачепити цю тему. Тому розповіла рябій Надьці про Олєжика, пожалівшись, що він геть одбився від рук, на що ряба Надька розповіла їй про таксистиху; дочка Трасицької несподівано поспівчувала таксистисі, висловившись досить різко про непостійність, підступність і легковажність чоловіків.

– Їм хоч корова, аби нова, – по-філософському сказала вона, очевидно, не виключаючи з-поміж чоловіків і свого, а по тому таки поцікавилася дочкою рябої Надьки. Ряба Надька подивилася на неї запитливо, але співбесідниця була нібито й справді наївно простодушна, і її запитання прозвучало просто так, без підступних і небезпечних колючок. Через це ряба Надька обережно поскаржилася дочці Трасицької на теперішніх дітей, убравши свою скаргу в канонічне: “Тепер такі діти!”, – і дочка Трасицької відчула себе звільненою. Вона відразу ж проклала прямий місток між своєю далекоглядною фразою про корову і не менш далекоглядною фразою рябої Надьки, здобувшись, нарешті, на класичну зв’язку: “До чого це я питаю!” Після того вони забули про Йонту та його машину, а оскільки новина торкалася перш за все рябої Надьки, пропустили і Вальку, яка тягла сьогодні клунка більшого, ніж завжди.

10


Щоб принести в пелені ще одну (до великого числа інших на околиці) Лєну, Галька мала чекати у верболозах до вечора. Вона не мала на собі купального костюма, який дозволяє тут, біля річки, жінкам і дівчатам відверто піднімати пелену (згадаємо, як переходять вони на пляж через мілководдя), тож Галька не змогла зробити сюрприза своїй мамі відразу. Пух хоч і летів, але не настільки, щоб можна було нести ту пелену привселюдно, тим більше, їй треба було мати ніч для поради з матір’ю: її застукала дочка Трасицької і до вечора околиця знатиме все, що побачила вона, а трошки й такого, чого вона й не побачила Гальку цікавило, проте, інше, і вона найбільше про це й думала – чи не помітила дочка Трасицької, хто з нею був? Цікавитися цим у Гальки були підстави – все той же пух, а Галька за недовгий свій вік уже вивчила дію пуху на всілякі сакраментальні речі. Тож Галька сиділа у верболозах до самого вечора, гойдаючи в пелені свою Лєну і її не потривожила вже в той день жодна душа, якщо не зважати на величезного кота з бандитською мордою, який полював біля води на жаб. Цей кіт майже ігнорував Гальку, бо, зацапавши чергову жертву, з солодким роз’ятренням жер тих жаб на очах у Гальки, а коли вона шикала чи махала на нього рукою, він примружував велике бандитське око і, не випускаючи жаби з рота, гарчав. Галька пробувала кидати в нього паліччям і камінцями, але кіт так само ігнорував її, виказуючи це часом не в зовсім пристойний спосіб, відвертаючись од неї і відстовбурчуючи хвоста. Але завдяки цьому котові години, які вона мала просидіти у верболозах, протекли швидше, окрім того, їй треба було гоцькати свою Лєну, годувати і ніжно кутати її в пелену.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза