Роман юрби

Людчина розмова з Лілею Капілею тривала всього три години. Ми її не будемо переповідати всю, оскільки це не був допит у прямому розумінні слова – відбулася дружня розмова, в якій згадано мало не всіх їхніх однокласників, перемито кісточки ледве не всіх сусідів, а заодно й Рудька з його жінками та двома хлопцями. Ці хлопці, сказала Ліля Капіля, страшні шибайголови, вони навіть їй, тобто Лілі Капілі, устругнули капость, закинувши у вікно дохлого кота. Ні з ким із вуличних хлопчаків не дружать, а діють, як знають. Основне їхнє заняття – чинити капості. Це вони пишуть сороміцькі слова на парканах і навіть шибках, це вони б’ють вікна у тому будинку, що його хоче продати за астрономічну ціну старий Лейзер. Старий Лейзер сам у власному будинку не живе, він приїхав сюди бозна-звідки, а продавши дім, хоче й поїхати бозна-куди. Вони обоє знають, яка то була руїна, але старий Лейзер зробив капітальний ремонт – і чекає, щоб хтось йому за це дрантя дав тридцять тисяч. Сам він мешкає в готелі, оповіла Ліля Капіля, але ті чортові рудоголові хлопчаки тільки й роблять, що б’ють йому шибки і обдряпують свіжопобілені стіни.

Зрештою, хлопчаки Людку цікавили мало.

– А правду на вулиці кажуть, що Рудий живе не з однією жінкою, а з двома?

На те Ліля Капіля виповіла досить цінну інформацію: вона, Ліля, якось заходила до них, бо хотіла позичити три карбованці. Вони гроші позичили, власне, позичив не Рудько, а його жінка. Вона їм ті гроші віддала, але після того та, сяка-така, позичати відмовилась. Але мова не про те. В них дві кімнати, і от що дивно, сказала Ліля Капіля. В одній кімнаті, вона туди не заходила, а зазирнула, стоїть односпальне ліжко і двоє розкладних крісел, очевидно, для хлопців, а в другій, де Ляля Капіля стояла, – отоманка на одного, а в кутку – розкладачка. Мені це зразу ж видалося підозрілим, сказала Ліля Капіля, адже чоловік має спати, це кожному ясно, з жінкою. Отож питається в задачі: хто спить із дітьми – мати чи батько? А хто спить, питається в задачі, в другій кімнаті? Ліля Капіля при цьому хрипко засміялася й оповіла непристойного анекдота, від якого Людка зашарілась.

– А де вони працюють? – спитала вона, щоб перевести розмову на речі пристойніші.

– Ха-ха! – засміялася Ліля. – Вони хитро роблять.

– Як це хитро?

– А так, що жінка його працює вахтеркою. Тобто вона добу працює, а дві доби вдома.

– А племінниця?

– А племінниця працює разом з нею, її змінницею. Втямила?

– Гадаєш, він таки має дві жінки? – з солодким жахом запитала Людка.

– Ти мені сказала, – ухильно відповіла Ліля. – А я за ними у шпарку не підглядала.

– Хіба може в наш час таке бути? – зчудувалася Людка.

– Кожен по-своєму устраюється, – по-філософському зауважила Ліля Капіля.

– Через це вони такі потайні?

– Може, й через це, чи ж я знаю?.. Хочеш, ще одного анекдота розкажу?..

Другий анекдот був так само масний, але Людка витерпіла й це, не могла вона зігнорувати цінного, чого тут, попри все, набралася, а коли так, то й потерпіти можна.

– Знаєш, що на вулиці з’явилося четверо руденьких дітей? – спитала зрештою.

– Думаєш, це він постарався?

– А хто ж? – навпрямки спитала Людка.

– Ну, цього я вже не знаю. – Кажеж, аж четверо?

– У Броньки, Зінки й у Лєнки Бутенкової. І в чортиці Мілки.

Тоді Ліля почала сміятися. Вона сміялась якось дивно, ніби

кашляла, очі її при цьому вирячилися – страшненька була!

Потеревенили про те і се – інформація, здобута в такий спосіб, коштувала Людці два карбованці, які Ліля Капіля клятвено обіцяла віддати, як тільки влаштується на роботу. Людка зітхнула: хай буде, як є; принаймні, у цих позичальників є одна порядна риса: не віддавши першого боргу, по другий до тих, у кого позичали, не звертаються.

– Я оце в їдальню устроююсь, – сказала їй Ліля Капіля й багатозначно підморгнула.

Людка йшла додому замислена, очі її були примружені й дивилася вона бозна-куди, навіть стовпа з перев’язаною щокою не помітила, а коли стовп раптом ступнув їй назустріч, здригнулася з несподіванки.

– Шепи-шепи-шепи-шепи? – спитала ряба Надька, кривлячись по-мученицькому, бо таки хотіла щось конче важливе спитати.

Але Людка не розібрала її запитання.

– Що ви кажете, тьотю?

– Шепи-шепи-шепи-шепи? – спитала ряба Надька.

– Не втямлю, що питаєте, тьотю. – сказала Людка. – Це у вас, мабуть, і язик розпух...

– Оух, – сказала ряба Надька, і в очах у неї з’явилися сльози.

– Ви, тьотю, сіллю рота полощіть! – крикнула Людка, ніби ряба Надька поглухла разом з онімінням.

– Шепи-шеп! – сказала ряба Надька і почала на мигах показувати в той бік, де була хата Рудька й Лілі Капілі – дуже вже кортіло їй довідатися, чого це Людка туди ходила.

– Ой, не втямлю я, що кажете, тьотю! – сказала Людка, хоч про те, що хотіла спитати ряба, добре зрозуміла. – Потім побалакаємо...

– Шепи-шеп! – тужно проказала ряба Надька й пішла до каменя, щоб відпочити – надто багато втратила сили на ці розпити. Водночас і очима дала Людці знати, щоб та йшла за нею.

– О ні, тьотю! – гукнула Людка. – Ніколи мені зараз!

4