Роман юрби

Не знав, чому воно так. Чому людина живе, крутиться у веремії щоденщини і їй діла немає до того, що було, а що буде. Має клопоти і клопотів тих невідь-скільки. Колись побачив на одній із виставок чудного малюнка; власне, не одного, а серію: художник намалював химерного звіра, якого не знають учені: чудний фантастичний бронтозавр. Певне, він сам, той художник, довго міркував над власним малюнком, бо підписав його несподівано: “Час”. Тоді його рука накреслила другого образка: бронтозавр мчить щодуху, а навзаводи з ним біжить чоловік. Сашко тоді здивувався: йому здалося, що бігун схожий обличчям із ним. Щось той художник йому нагадав. Власне, й не нагадав – щось у ньому відбувалося й раніше. Здається, не дуже жадав на те, та й навіщо? Але йому раптом здалося, що час зупинився. Мав тоді багато роботи: обов’язкової й підробіткової, але відчув, що стає не здатний ні до чого, що зносився, чи втомився – кат зна що! Звісна річ, змушений був ходити на роботу, але від роботи підробіткової відмовився, хоч його й упрошували.

– Погано себе почуваю, – сказав він і не збрехав – так воно було й насправді. “Коли людина підходить до межі, – подумалося тоді, – це миттю відчувається!”

2

Із Сашком і справді останнім часом діялося щось дивне. Вряди-годи виникав гострий біль у грудях – мусив спинятися й глибоко вдихати повітря, з’являлася неприємна важка млість – все, про що раніше не відав. Пішов до лікаря, йому зробили кардіограму, а заодно прогнали по інших лікарях. Відчував себе піддослідним кроликом, бо йому перевіряли очі, міряли тиск, примушували роздягтися й присідати, мацали йому живота, казали заплющити очі й підносити вказівного пальця до носа, наказували крутити очима, стежачи за пальцем лікарки, послали на рентген і на аналіз крові та сечі. “Господи! – думав він, вирвавшись із того немилосердного й душного світу білих халатів, – що це зі мною діється?” Помітив, що після всіх цих маніпуляцій світ для нього одмінився, зінакшіли й люди. Раніше це були просто люди, але тепер ніби віддалилися, зчужіли, начебто він істота інших вимірів – щось йому від того стало не так. Щось у ньому фатально порушувалось – ота машина, яка досі так бездоганно працювала, раптом дала збій; лікарі, обдивившись його та обмацавши, нічого йому не сказали й не пояснили, але кожен по багато записував у лікарняну картку; кожен писав оте своє щось із професійною насолодою, а на його несміливі розпити буркав щось ухильне – треба його ще дослідити, провести детальніше обстеження – так просто хвороби не визначаються. Йому понавиписували незрозумілими хапливими почерками якісь рецепти, і змушений був ковтати якісь ліки з химерними назвами. Але він швидко ті ліки закинув – боявся переступити рубежа, за яким і справді почнеться щось інше, відразливо-неприємне, ба навіть страшне. Це мав бути також черговий злам, отож поки що сховав рецепти і, хоч здав на аналізи кров та сечу, хоч зайшов у темний кабінет і просвітився, а в поліклініку більше не повертався – страх його недовідомий долав. Хотілося одного: дістати звільнення на кілька днів, щоб не ходити на роботу й відпочити, але лікарняного йому не дали. Отож знову змушений був виїжджати на завдання редакції й висиджувати на роботі, адже й для того, щоб пройти всі оті маніпуляції, треба було відпрошуватися – поліклініки не працюють у позаробочий час. Загалом він людина старанна, але останнім часом перестав писати заробітникові статті на краєзнавчі теми, на які, до речі, треба було збирати матеріал. З жінкою він був посварений, але помирився і жив тепер здебільшого в неї, в місті. До матері тільки забігав і хіба в часи сварок затримувавсь у неї більше, інколи перебував вихідні. Чекав, як свята, неділі, бо до відпустки ще бозна-скільки. Тільки в неділю міг розслабитись, але тоді вдома збиралася родина: жінка, різка, копітка й надуміру криклива, і діти, мав їх уже двоє, крикливі не менше. Після того, як признався жінці про свою хворобу, вона почала придивлятися до нього підозріливо-співчувально і принаймні дала спокій з домашніми роботами, яких у неї завжди збиралася незмірна кількість. Був радий хоч би з того, що вивільнився, як казав собі, для рефлексій – вже це по-своєму його заспокоювало. Отож користався з нагоди й тікав з дому, щоб побути, як сповіщав, на свіжому повітрі.