Роман юрби

– Було діло! – загадково підморгнув Вовка. – П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка – на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить... Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?

– Ні, – збрехав і собі Сашко, – я викладаю історію в технікумі.

Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.

– А скільки тобі в руку кладуть?

– Та ж півтори сотні, – сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.

– Да, лафа невелика, – цвиркнув під ноги Вовка. – А я думав: п’ять кусків гребеш... Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав – маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить...

– Нежонатий ти? – спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.

Вовка озирнувся, ніби боявся, що його підслуховують, схилився нижче й зашепотів, обдаючи співрозмовника хронічним сопухом:

– Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов – все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде – тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить...

3

Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять – той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон – отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку – варилася там і справді “кошмарна” мішанка, – цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої