Роман юрби

їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна – за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки – химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова – своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. “Чорт забирай! – подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, – чому ти мені зустрівся зараз?” Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним – все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди – дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. “Я зараз тут, на цій траві, – думав він, – так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені”. Заздрить і через це хоче виставитись – ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем... Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати – зрештою, ще чудово могла обійти себе. Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик – було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший – дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, – ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..

Поліна сиділа, як завжди, – на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

– Ти б цього діла не задавнював, – сказала мати. – Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

– Ходив я вже в поліклініку, мамо, – мовив він, – таке враження, що їм мої хвороби, як мені – торішній сніг.

– А результат аналізів знаєш? – сказала мати. – А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

– Гаразд, – згодився він.

– З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

– Я не зовсім молодий, – сказав він. – Я вже підтоптаний.

– В тридцять п’ять років? – розсердилася мати. – Тридцять п’ять років – це ще не вік!

– Коли рівняти до твого, – всміхнувся він.

Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон – про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, – дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина – побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.

– Що воно значить? – спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.

Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало – може, не треба було всього того оповідати?