Роман юрби

– Це значить щось погане? – спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.

– Бачиш, сину, – сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. – Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування... Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати...

– Щось я тебе не зовсім розумію, – сказав Сашко. – Яке відношення це має до мого сну?

– Пряме, – сказала мати тим-таки сталевим голосом. – І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше...

Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.

– Повір мені, що я себе картаю, – не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.

– Але ж, мамо, – сказав він, чудуючись із її мови. – Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні – наче живий!..

– Ну і який же він із себе? – цікаво блиснули материні очка.

– Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився...

– Значить, він, – загадково сказала мати.

– А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? – зчудувався Сашко.

– Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.

Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду – єдиної гарної речі в її хаті.

Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.

– Уявляєш, – сказала з видимими нотками обурення. – Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. – Мене це жахливо обурило, жахливо!

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона – тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані – видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта – прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний – на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.

Шановна Поліно Степанівно!