Роман юрби

Ішов і подумки декламував вірша про Коника-Стрибунця – слова самі лізли у свідомість: “Коник плаче, серце мліє, кинувсь він до Мурав’я: ‘Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, як се лихо перебуть?’” На галявині біля річки грала в карти компанія, він знав із цієї компанії кількох. Наче каланча, витинався з-поміж них Вовка, маленька голівка його похитувалася, мов маківка. Ошкірював рідкі попсовані зуби, очевидно, хворів пародонтозом, і Сашку раптом здалося, що його історія з батьком недаремно переплітається чи, може, в’яжеться з історією цього опущеного чолов’яги. Минув компанію, махнувши на привітально зведену до нього Семенюкову руку, і в його голові на заміну отому віршику забринів сипкий, пропитий Вовчин голос: “Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася – думаю, на який хрен ти мені нужна. Кошмар! Ну, я й те, послав її, понімаш, подальше, котись, кажу покотьолом!”

Ні, той Іван Павленко, про якого думає весь час, не мав бути схожий на цього Вовку: мова його листа була не блатняцька, незугарна – листа було написано з певним стилістичним блиском. Писала людина тонкої душевної організації, але щось їх з’єднувало, оцього Вовку Семенюка та Івана Павленка, адже Вовка у цьому світі теж Коник-Стрибунець. Ні, не ідеальний митець з його незрозумілими, через вищу досконалість, світові піснями, з його вивищеною недоступністю над тими, котрі живуть практичною щоденністю, а звичайний елементарний житейський паразит, який тільки й мислить, щоб урвати щось із того, що неміцно лежить.

I тільки тепер Сашко дозволив собі згадати таке, про що не розповів матері, адже і в нього була від неї маленька таємниця, зв’язана з батьком. У 1975 році, тобто десять років тому, він опинився в армії в Мурманську, де й прослужив свої два роки, і це були далеко не медові роки. Одного разу, маючи звільнення, він пішов у кіно – було це невдовзі перед демобілізацією. Біля буфету стояв чоловік із сивими вусами, лисий і пив лимонад. Пив, не кваплячись, підливаючи собі з пляшки в паперову формочку і блукаючи поглядом по публіці. Сашка струснуло – обличчя чоловіка було напрочуд знайоме. Він не належить до контабельних людей, підійти йому до незнайомій ціла проблема, але цей випадок був особливий. Узяв лимонаду й собі, став навпроти чоловіка, випив для хоробрості, а тоді раптом усміхнувся до незнайомця.

– Ви, часом, не з України? – спитав по-українському.

– З чего вы взяли? – спитав чоловік, видимо насторожившись.

– Вуса, – відказав Сашко. – Як у запорожця!

– Так, – сказав уже по-українському чоловік. – Я з України, але давно звідтіля виїхав.

Тоді Сашко відчув, що йому тремтять вуста. Випив ще одну порційку лимонаду, а тоді й бовкнув те, про що потім каявся.

– А ви, часом, не Іван Павленко?