Роман юрби

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її “а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака” – розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

– Мати має рацію, – сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, – той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що – добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, – сказала турботливо вона, – побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

– Коли тверезо розмислити, – казала дружина, – то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.

– Тепер уже точно знаю, – мовив Сашко, – там, у Мурманську, це був він...

– Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? – жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. – Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!

– А коли б це був твій батько? – спитав Сашко. – Тоді б ти так спокійно не говорила.

– Мій батько, – рівно відказала жінка, – мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..

– Я не про те, – тихо, але вперто сказав Сашко. – Питаю, коли б твій батько виявився такий?

– Сказала б те саме, – вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. – Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?

– Нічого я не хочу сказати! – буркнув він.

– Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.

– Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! – змолився він.

– Не забувай, що ти нездоровий, – різко мовила жінка. – Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався...

Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: “Опізнився, небораче, – ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. – Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!”

Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній – сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, – це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється – це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності,