Роман юрби

яка раптом остуджує гаряче серце, – і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне “я”, а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: “Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину”. Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, “конурки”, як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.

– Що це ти задумався? – спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.

– Я не задумався, – відповів тихо. – Я не маю слів.

– Не гризися, – м’яко сказала жінка. – В тебе є мати й ми...

6

Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.

Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.

– Ще трохи, тату, – сказав Сашко. – Бачиш отого куща?

– Бачу, – сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. – Але в мене немає вже сили.

– А ти знайди ту силу, знайди! – закричав Сашко. – Я сам ледве тримаюся!..

– Бачу, – сказав тихо батько, – саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.

Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик...

Він прокинувся й побачив перед собою яскраве, залите голубим світлом вікно, а в ньому летючого вогняного коня.

– Чого ти кричав? – спитала десь зовсім поруч дружина.

– Дай валідолу, – прошепотіли сині його вуста. – І швидше, будь ласка!

1987р.

Інтерполяція