Роман юрби

– Доброго вечора, тьоть Надь! – сказав Вася Равлик, бо так він завжди казав, бачачи цих котів. Тоді в шибці, темній, і кажемо, як ніч, спалахнув жовтий вогонь. Вася Равлик подумав, що це блиснуло скло підзорної труби рябої Надьки, але поставився до цього напрочуд байдуже. Він зайшов у власну хвіртку і побачив на стежці жіночого туфля. Здивовано підняв його – це таки був Раїн туфель. Присвиснув і вийшов на ґанка. Двері були незамкнуті, більше того, привідчинені. Вася зайшов у прохідну кімнату й засвітив світло. Тоді, все ще тримаючи туфля (другого він побачив на порозі спальні), зайшов туди і клацнув умикачем. Раїне плаття не було охайно повішене на спинку стільця, а кинуте жужмом, а з-під ковдри висувалося дні кучми: одна розпатлана – Раїна, а друга, так само розпатлана, її ляльки.

– Ти згубила туфля надворі, сказав Вася, кидаючи на підлогу взуття і здираючи з неї ковдру. Тоді Рая затрусилася, схопилася руками за обличчя й заверещала.

– Ти що, сказилася? – здивувався Вася Равлик. – Чого верещиш?

– Не бий мене, не бий! – пропищала жалісно Рая. – Не бий!

І тут щось дивне сталося з Васею Равликом, у якого справжнє прізвище було Мілютенко, він раптом відчув, що надумаються, що йому конче треба вдіяти щось рішуче, щось таке, що дало б йому владу над цією безпомічною істотою, від чого б попа відчула його чоловічу силу і рішучість, бо коли він зараз їй попустить, вже ніколи не підіб’є її під свій послух, вона ж усе більше й більше розпускатиметься. І сам не знав, як це сталося: у ньому спалахнув вогонь і випалив з його голови всі розважні й розумні думки, а рука його знялася й ударила її раз і другий. Він побуряковів, ще більше надувся і рявкнув на всю силу свого горла:

– Щоб ти мені більше не шлялася, пойняла?

Тоді її руки відвалилися від лиця, ніби неживі, а по обличчі потекли раптом великі сльози, роз’їдаючи тіні від чорного олівця й рум’яна на щоках. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але не бачила його. Васі стало зовсім недобре. Вогонь, яким палахкотів, погас, обличчя з бурякового стало бліде, очі, правда, ще палали, а вуста кривились.

– То ти пойняла? Щоб з хати мені без розришенія не виходила! – знайшов ще силу крикнути, і вона закивала головою, ніби лялька, а справжня лялька розтерзано лежала на подушці, й були в тієї ляльки, як і в Раї, почорнілі очі й нафарбовані вуста і нарум’янені щоки, але зараз вона, та лялька – мертва й нікчемна – розкинула руки й ноги й дивилася засклілими очима у стелю. І Васю Равлика раптом пробрав жах, бо йому увіч здалося, що та лялька – точна копія Раї, що це, зрештою, дивно змаліла й померла його супружниця, а ця велика, з голими грудьми й підтисненими коліньми, тільки тимчасово тут, що вона недаремно саморозмивається слізьми: прийде час, і ці сльози змиють її з ліжка, як пісок, і він знову відчує порожні куби своїх кімнат, і тільки ця лялька мертво скалитиме пластмасові нафарбовані губи в пластмасовій посмішці.

– Вечеряти будеш? – вже мирно спитав він.

Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку – тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.

– Скільки тобі яєць підсмажити? – запитав похмуро.

– Два, – прошепотіла вона десь за його спиною.

Розбив чотири яйця – зашкварчали.

– Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, – казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. – Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?

– У мене нема ключа, – шепнув голос за спиною.

– Ключ висить на кілочку в сінях, – сказав він терпляче. – Хіба я тобі не показував?

– Я не смію, – шепнув за спиною голос.

Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом – доросла жінка.

Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.

– Не хотів тебе бити, – покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. – Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.

– Ти мене не сильно бив, – сказала Рая, наминаючи яєчню.

– А тебе били сильніше?

– О! – сказала вона. – Все тіло було в синяках.

– І тоді ти слухалася?

– Ну да. Для того вони мене й били.

– Більше били – більше слухалася?

– Ну да, – сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.

Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:

– А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?

Поставила супроти нього розширені очі – ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася – до чого це він?

– Хочу з тобою мирно жити, – сказав Вася Равлик. – Чуєш, Рай: довго-довго!

Вона пирснула, геть-но як кішка.