Роман юрби

Але його слова заглушив вереск і рев: коти билися. Летіла шерстина запалювалась як маленькі фейєрверки; згоряли в небі зорі та місяць, колотилися, ніби всі разом танцювали брейк, буги-вуги, і вуги-буги; біля заростей кропиви грав оркестр хеві-метал і один із котів, напрочуд схожий на Шурку Куксу, обвішаний ланцюгами зі здибленою та вибіленою на вершечку шерстю, зі шкіряними браслетами, унизаними шипами і з кульчиком у лівому вусі у формі хрестика, ревів у мікрофон, а по вулиці гасали туди-сюди рокери в червоних касках і з котячими мордами під тими касками, зі здибленими трубами-хвостами. А в кропиві, у буйній її тьмі дві поважні кішки, чорно-чорна і біло-чорна, тобто Магаданша і ряба Надька, казали, що через того Васю Равлика на вулиці життя не стало, хоч Вася Равлик у всьому тому не брав ніякої участі, він, бідолаха, оглух, він, бідолаха, онімів, а листок лопуха, на якому сидів, хитався, як човен у бурю, і він перелякано прилип до того човна, бо вже йому трохи й страшно ставало. А коти під яблунею не тільки билися, верещали, а й так само танцювали, і вже між них танцювала з натхненним обличчям біла кішка в золотих туфельках, а коти вигиналися перед нею, метлялися, корчилися – все було, як у найкасовіших фільмах нашого часу і як у кращих кооперативних відеокафе; миготіла світломузика зір і місяця, й від того Вася аж приплющувався, а коли яскраво спалахувало, на мить завмирали скорчені, витягнуті, закручені, розкручені, злетілі, припалі, розгойдані, розметані котячі тіла з роздертими пащеками і в червоних касках рокерів. І чорні мотоцикли тьми з ревом промчалися через садка Васі Равлика, просто через оту шалену котячу дискотеку, потолочили кропиву, де ховалися Магаданша і ряба Надька в іпостасі нічних істот, і ці нічні істоти чкурнули з тих заростей, наче ракети чи військові реактивні літаки, і полетіли в пошуках непізнаних літаючих об’єктів, щоб подати тим, хто керує життям земним, донос на теперішню нікчемну розшаленілу молодь. І Вася Равлик, чи, властиво, равлик повільно злазив із лопушиного листка і повільно, злізши, побрів по росі, бо вже втомився. Він зайшов у дім, зачинив двері, зачинив вікна, роздягся і зморено витягся біля Раї, яка безживно лежала обіч нього й навіть не дихала. Тоді він засміявся і тихо сказав:

– Хе-хе, я зачинив двері й вікна, як же ти, біла кішко, додому тепер прийдеш?

7

Вася Равлик прокинувся з важкою головою. Настрій у нього був лихий, бо всі оті нічні мариська ще й досі мигали перед очима; мав таке враження, ніби безпробудно пив цілу ніч, а зараз йому в душі кисло і прісно.

– Слиш, ти, – штовхнув він Раю ліктем, – піди сніданок приготуй.

Відчував, що вона завмерла біля нього, навіть дихала ледь-ледь.

– Я кому сказав!

Ніякої відповіді.

– Не заводь мене, Райко! – мовив погрозливо. – Не будеш слухатися, виставлю!

По її тілі пробіг ніби трем, але вона й не рухнулася.

Тоді він зіскочив із ліжка, дав їй кілька ляпасів і штовхнув у бік кухні.

І вона пішла, навіть плаття не захопила.

Він знову ліг у ліжко і насторожено чекав. Коли приготує йому сніданка, він уже знає, як з нею вестися.

Рая виросла на порозі з розкудланим волоссям, запухлим від сну обличчям і з юним, залитим ранішнім сонцем тілом.

– Що? – спитав він грізно.

– Я не знаю, – шепнула вона.

– Що не знаєш?

– Не знаю, що варити.

– Почисть картоплі, – мовив він. – Там у коробці під столом.

Зникла, чути було, як висуває залізну коробку. Він усміхнувся. Нечутно встав із ліжка і, ступаючи навшпиньках, пішов подивитись.

Рая сиділа на стільці, тримала картоплину в руках і крутила її.

– Чого не чистиш?

Здригнулася і злякано на нього подивилася.

– Я не знаю як, – сказала самими вустами.

– Ти що, ніколи не чистила картоплі?

– Нє, – мовила – Мамка їжу зі столовки приносила.

– Господи! – звів Вася Равлик руки. – 3 якого лісу ти прийшла? Візьми ножа, ось так, дивися, й чисть.

Узяв ножа й картоплину і показав, як чистити:

– Отак!

Але вона сиділа з кам’яним лицем.

– Нє, – сказала. – Це ти сам собі роби!

– Бити буду! – понуро пригрозив.

– Не бий мене, Вась! – прожебоніла вона тонко.

– Чисть картоплю!

– Нє, – похитала вона головою.

Тоді він замахнувся – вона заверещала. Кинулась у куток і там зібгалася у грудку: гола, нещасна, тремтлива, з переляканими очима. Наставила руки, ніби захищалася, І йому знову стало її жаль.

– Де ти росла? – спитав він лагідніше.

– На Мальованці, – тихо відповіла.

– Ти в лісі росла, а не на Мальованці.

– Ну да, там і ліс є, – сказала Рая.

– Іди вдягнися, – наказав, а сам сів на стільця, щоб чистити картоплю.

– А бити мене не будеш?

– Ні, – сказав понуро. – Морока мені з тобою.

Вийшла з кутка і, сторожко на нього озираючись, пішла з кухні.

За хвилю стала в дверях.

– Чого? – спитав він.

– Не виганяй мене, Вась, – прожебоніла.

– Візьми віника і замети хату, – наказав він. – Це ти вмієш?

– Сам роби, – мовила вона тужно.

– Не знаю, чи ти малохольна, чи ти дурна, – сердито буркнув Вася. – А ліжко застелити можеш?

Вона захитала заперечно головою.

– Хіба не бачиш – нікому ти така не потрібна, – сказав гостро.

– Не виганяй мене, Вась, – знову прожебоніла.