Роман юрби

Вася Равлик тривожно озирнув вулицю. Статуї повиходили із дворів і поставали біля хвірток, кілька з них уже зійшлося.

– А хто ці лобури, тьоть Надь? – спитав, усе ще намагаючись триматися гоголем, Вася Равлик.

– Ну, це вже коли схочеш, то й сам узнаєш. Моє діло тобі сказать, а ти вже собі як хочеш... А сказала тому, що твою маму уважала.

– То вони так усі разом до неї приходять? – спитав Вася.

– Нє, чого разом, по одному. Кажу ж – як коти. Часом б’ються поміж себе.

– І давно це почалося?

– Ну, може, з понеділка, коли ти пішов на другу.

Вася Равлик клацнув пальцями і виплюнув цигарку.

– Да, тьоть, харошу новость мені сказали. Спасибочки!

– Ходи здоровий, – мовила ряба Надька, і в її очах засвітилася така притамована радість, що Вася Равлик подумки їй здоров’я не побажав.

Ступав під Просиновську гору і вже твердо знав, що на роботу сьогодні не піде. Поки що тікав від тих очей, отих статуй, від отієї радості в очах рябої Надьки, від свого відчаю, злості, навіть од люті – добре відав, що ряба Надька таки не бреше. Лобури – то можуть бути його колишні дружки по вулиці – Вася Равлик їх добре знав. Хтось один із них, можливо, випадково завітав до нього, двері були відчинені, й побачив її голу в ліжку; Рая, ясна річ, не опиралася, бо не опиралася нікому, хто на неї зазіхав, і задоволений кнур з радістю передав новину дружкам Все це Вася Равлик добре уявляв, і йому не треба тут багато розтлумачувати. Хлопець закипав. Злість і знесила нуртували в ньому, клекотіли, руйнували його, злість і знесила, бо що вдієш? Ні, він уже напевне знав, що вдіє. Перший акт – сховатися з очей вуличних статуй – уже вчинено. Другий акт – дзвінок телефоном на роботу.

– Алло! – сказав він. – Я захворів і на роботу не вийду. Що? Температура. Так, висока!