Роман юрби

Корж роззирнувся, підійшов до хвіртки, визирнув на вулицю, а тоді моторно скочив на ґанка. Рипнули двері й ковтнули Коржа, як ковтали тільки-но Шурку. Він вийшов хвилин через двадцять – Вася Равлик ніколи не переживав таких лютих мук. Так, ніби хтось засунув йому через горло в нутро жмут кропиви і немилосердно там нею стьобав. Сльози покотилися йому по щоках, але й цього разу витерпів. Корж спокійно запалив сірника, і Вася побачив його сите й задоволене лице – усміхався, закушуючи цигарку. Зарипів під ногами пісок – Корж розчинивсь у темряві, хіба коротко кашлянув. Знову запала тиша – черговий зальотник з’явився не від вулиці, а з двору, очевидно, проліз сюди так само, як недавно Вася Равлик. Було вже темно, і Вася його не впізнав. Тінь метнулася до ґанку і за мить сховалась у дверях. Тоді Вася звівсь у бур’янах на повний зріст – більш витримати таких тортур не мав сили. Так само нечутно прослизнув у напіврозчинені двері, тихо зачинив засува й навшпиньки подавсь у хату.

– Хто там? – почув він голос, який відразу ж упізнав – був то Олексій, сусід, котрий жив побіч Васі Равлика.

Вася клацнув вмикачем. На розстеленій постелі лежала у звичній позі Рая, а біля неї зі спущеними штаньми сидів Олексій. Рая заверещала, скулилася у грудку, захистилася руками, а Вася Равлик, як тигр, кинувся на Олексія. Той рвонувся навтьоки, але зашпортавсь у власних штанях і впав. Вася Равлик бив його по чому попало руками й ногами. Олексій рвонувся з-під нього і кинувся до виходу. Вдарився об зачинені двері, Вася Равлик наскочив на нього, як оса, і знову почав гамселити. Олексій був більший і гладкіший Васі Равлика, але й досі не міг одійти від несподіванки, тож затулився руками й мовчки приймав Васині несамовиті тумаки.

– Пусти, Вась! – сипів він. – Ну, ніколи більше не буду! Ну, не вбивай!

Правою рукою шастав по дверях, об які впирався, надибав на защіпку й відкинув її. Вася Равлик щосили садонув його в пах, і Олексій з ревом вивалився на ґанка. Перекотився через голову і, тримаючи в руках штани, з підвиванням побіг до хвіртки.

– Вб’ю заразу! – кричав на ґанку роз’юшений Вася Равлик. – Не попадайся мені на очі, бо як вошу розчавлю!

Олексій виваливсь у хвіртку, хоч міг би податися до себе через города і зник у темряві. Вася Равлик тремтячими руками совав собі до рота сигарету. Ламав сірники й тільки з десятого припалив. Важко віддихував і ковтав дим. Чув спиною освітленого квадрата дверей, освітлені сіни, освітленого квадрата прохідної кімнатки й кімнати більшої. Повернувся на закаблуках і хряснув за собою дверима. Рая все так само сиділа скоцюрблена на постелі, затуливши руками обличчя, й дрібно трусилась.

– Не бий мене, Вась! Не бий! – зажебоніла вона.

– Ти, чортице! – засипів Вася Равлик. – Чого тобі бракувало? Я тебе, заразу, вдягнув, годував і поїв, дрихла тут цілими днями – то це треба ще й тічки сюди наводити?

– Вони самі приходили, – сказала вона схлипуючи.

– А ти не могла віднадити?

– Нє, – сказала. – Вони приходили.

Тоді він схопив її за волосся і скинув на підлогу. Вона скулилася у ногах і трепетала, згорнута калачиком

– Одягайсь і забирайся! – гостро сказав.

– Не жени мене, Вась, – зажебоніла тонко. – Побий, а не жени!

– Ні, я вже тобою ситий, – кипів Вася Равлик. – Одягайсь і забирайся!

– Я не хотіла! – сказала вона. – Вони приходили, а я не хотіла.

– Забирайся! – тонко заверещав він.

Тоді вона впокорилася. Пішла до шафи й витягла своє сіре плаття, те, в якому сюди прийшла, – Вася аж очі роздер, адже казала, що те плаття залишила в мамки! Накинула його на себе, тоді підійшла до стільця, де висіло плаття нове, розстебнула тремтливими руками кишеньку й витягла помаду, маленького гаманчика і тушового олівця. Зирнула на Васю великими, болісними очима.

– Не проганяй мене, Вась, – прошепотіла. – Ти ж не казав, що не можна.

Він мовчки показав їй на двері. Тоді вона знову пішла до шафи й витягла звідти старі поношені туфлі, які начебто теж в мамки залишила. Взулася і знову стала, дивлячись на Васю.

– Не проганяй мене, Вась! Мені нікуди йти!

– До мамки підеш. На Мальованку!

– Мамка мене битиме, – сказала печально.

– І є за що! – ревнув він.

Вона пішла. Якось розбито, похилено, пригноблено. Але ще раз зупинилася.

– То мені вже ніколи не приходити?

– Ніколи! – крикнув він. – Забирайся, щоб я ноги твоєї не бачив!

Знову здригнулась усім тілом, ніби він ударив її, і пішла. Відчинила двері, ще раз зупинилась, а тоді й сховалась у темряві, яку перед собою відслонила.