Читаем Роман юрби полностью

Тоді Вася звалився на підлогу в тому місці, де стояв, і раптом заридав. Заридав, бо несила йому було все це витримувати, бо мав він, зрештою, незле серце і сам не був злий, але й сили в нього, Васі Равлика, небагато. Товк лобом об давно нефарбовані дошки підлоги, аж підвивав, кусав губи й мочив слізьми ту підлогу, аж доки не вичерпався до решти і не завмер витягтись. Відчув, що підлога холодить його, що вона його заспокоює, що й сам він тверезішає й поступово приходить до тями. І разом з отим отверезінням прийшла йому до тями ще одна думка, ніби він не все ще зробив, аби навіки витравити з себе всі ці кілька місяців, які прожив разом із Раєю, змити чи зірвати з себе відчуття її в себе на вустах, на грудях, руках, ногах, скинути її з себе, як панциря, убити її присутність у кожній своїй клітині, в крові, шкірі, м’язах, очах, в системі запахів. Ще не мав права безвільно розлежуватися, бо не відпочивати йому треба, а довести до кінця своє діло. Ще ж бо існують у цій ночі Віталій Корж і Шурка Кукса, яким ще не сказав він свого слова. Тільки тоді повернеться спокійний додому, як людина, котра виконала неприємного, але необхідного обов’язка, і тільки тоді він зможе заснути. Завтра ж прокинеться зі свіжою головою, прокинеться в нове життя, адже досі ніби в дурмані жив.

– Хай йому чорт із цими чортицями! – пробурмотів Вася Равлик і ледве звівсь із підлоги – все тіло йому боліло.

Розбито почвалав до холодильника, вийняв звідти недопиту пляшку із самогоном і просто з горличка її вицмулив. Гарячий струмінь потік йому по жилах, а очі зробилися вузькі й холодні. Висунув шухляду кухонного столика й витяг звідти кастета. Наклав на долоню і розімкнув пальці. Зняв із цвяшка ключі й пішов по кімнатах, гасячи світло. Тільки по тому вийшов на ґанка і ледь не перечепився через Раю, яка сиділа тут скулено.

– Я тобі сказав – забирайся! – проказав він крізь зуби й почав замикати хату.

Рая скавульнула в нього в ногах, як побита сука, і ще тугіше зібралася в грудку. Вася Равлик замкнув двері, поторсав їх, а тоді збіг зі сходок, подавшись до хвіртки.

– Не проганяй мене, Вась! – донеслося від ґанку печальне м протяжне. – Побий, а не проганяй!

Але він не відповів. Хряпнув хвірткою і опинився на порожній темній вулиці, на якій горів тільки один ліхтар, та й гой десь аж у кінці її. Вася Равлик уклав у вуста цигарку й закурив. Кастет холодив йому долоню, і він опустив праву руку в кишеню. Віталій Корж жив неподалік від ліхтаря, і Вася Равлик насторожено зиркнув у бік вікна рябої Надьки – було воно безживне. З Магаданшиної хвіртки, як завжди, шмигнув кіт, той-таки, чорно-чорний, але Вася Равлик був не в такому стані, щоб жартувати і з ним вітатись. Тож люто фуркнув на нього, і кіт з жахом пропав у дірці паркану. Зрештою, виваженого плану Вася не мав: чи постукати й викликати Віталія, а коли вийде жінка, хай і вона знає, який у неї в хаті кнуряка, чи просто почекати, – може, він додому ще не прийшов? Але Віталія Коржа викликати не довелося. Той стояв за парканом, власне, за хвірткою, і його голова, увінчана білою кепочкою (в цій кепочці він і рибалив), цвіла вогником сигарети.

– Здоров, Корж, – мирно сказав Вася Равлик, стискаючи пальцями кастета.

– Привєт! – добродушно озвався Віталій Корж. – Я оце стою і думаю: славного коропця ми тоді з тобою впустили.

– А я оце йду й думаю: чи є твоя жінка вдома? – вкрадливо сказав Вася Равлик.

– Тобі нащо моя жінка? – насторожився Корж.

– Переспати хочу з нею з твого разришенія, – сказав Вася Равлик. – Ти з моєю кільчився, а я тепер хочу з твоєю. Поміняємося, га?

– Та ти шо! – обурено сказав Віталій Корж. – Та ж то не жінка в тебе, а лярва. А тобі шо, жалко?

Вася вдарив Коржа просто в щелепу. Той заверещав і кинувся в глибину двору; Вася ввірвавсь у хвіртку, і вони зчепились у дворі, тузячи один одного. На вереск вискочила його жінка й теща і метнулися з криками їх розтягувати. Корж улучив момент, югнув у розчинені двері, накинувши зсередини гачка й залишивши власну жінку й тещу Васі на розтерзання.

– Чи ти сказився, Вась? – спитала Марина Коржиха. – Що той гицель натворив?

– До жінки моєї лазив, псюха! – сказав Вася Равлик, скидаючи з руки кастета. – А ти не знала?

– Ой ти Господи! – аж руками вдарила об поли Карташевська. – Такий паразіт!

– Да, – сказав Вася Равлик, випльовуючи кривавого згустка. – Я на роботу, а він туди, як котяра блудний!

– Ти це точно знаєш? – погрозливо спитала Марина.

– На свої очі бачив.

– І це він лазив до тієї лярви, тієї чортиці? – все ще не могла прийти до тями Марина.

– Слухай, теє! – погрозливо сказав Вася Равлик. – Прикуси язичка.

– Ах, да! – схаменулася Марина. – Я й забула, що це ти з нею. Ну й кобелюк! Ну й паскуда!

– Паразіт! – гукнула фальцетом Карташевська. – Ти йому не спускай!

– Зараз він у мене получить! – метнулася Марина до дверей, але тільки затрусила ними. – Мам, він зачинився!

– Бий вікна! – наказала мати. – Цей номер йому так не пройде!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза