Читаем Роман юрби полностью

Отак і почалася та гонитва: теща мчала по колу довкруг дому, а за нею з ломакою Коля-рибалка, тоді як Любка все ще стояла, криво диблячись. Кінчилося це тим, що Коля таки вгатив тещу ломакою, і та впала мов той комар із пісні, розкинувши ніжки й ручки. Коля перелякався, що вбив тещу і дременув з дому, а прихистя знайшов у Юльки-Зозульки, цим виказавши таємницю однієї зі своїх вистав. Правда, коли з обійстя здимів, теща спокійнісінько із землі звелась, і вони з дурного Колі разом пореготали. Коля швидко довідався, що він не вбивця, але у Юльки-Зозульки затримався, навіть прожив тут півтора місяці: за цей час поставив їй хлівця і зробив сходи, тобто те, про що мріяла Юлька-Зозулька; при цьому активно її порав, аж притомлюватися став. Коли ж утомився, до нього з’явилася з повинною Любка і без особливих труднацій забрала додому, бо, як сказав потім Віталію Коржу, в Любки йому все-таки лучче, принаймні вона не експлуатувала його так дико. Любка ж поклялася більше його не зраджувати, отже, його чоловічого гонора задовольнила. На жаль, і після того Юлька в тяж не зайшла, отож і долучилася до провізорки, тобто до тих винятків на околиці, котрі своєї біологічної місії у світі не виконали. Відтак знову все пішло по-старому:

Коля-рибалка привішував носи тещі, а Любка начебто тримала цноту, чи, може, Коля-рибалка вже не зміг її вистежити. Часом, правда, з дому тікав, але вже не до Юльки-Зозульки, а на берега, де варив юшку з Віталієм Коржем та іншими лоботрясами-рибалками. І так увійшов у мир душевний, якого з певного часу, відколи втомився біля Юльки, конче потребував...

Клара Жасминова Пані помирилася зі старшим сином Стахом: вони прибудували до будинку старих кімнату з кухнею, свекруха з невісткою чи мирилися, чи сварилися – тобто жили нормально. Вряди-годи приїжджав до Жасминових Панів їхній молодший син, який ще більш помалів і ніби усох, тоді в їхньому домі звучала музика Шопена, Вагнера, Бетховена й Сен-Санса. Жасминовий Пан відривався від своїх погодних записів, які продовжував регулярно вести, і на вустах його грала блаженна усмішка, музику він по-справжньому любив. Стах же почав будувати в городі гаража під машину, звів, однак, лише фундаменти, купивши частину каменю із загорожі обійстя шевця, але на машину грошей ще не зібрав. Тоді він зважився попросити позичку в брата і зробив це саме тоді, як той програв улюблену свою увертюру до “Тангейзера” Вагнера.

– Гаразд, – сказав маленький чоловічок, опускаючи руки па коліна, цього разу він приїхав як ніколи смутний. – Скільки тобі треба?

– Три тисячі, – сказав Стах.

– Купиш машину і що?

– Нічого, – відповів Стах. – Ти маєш місце для втечі, а я хочу його знайти.

– На машині?

– Авжеж, – сказав Стах. – Другого дому, як у тебе, в мене нема.

– Гаразд! – мовив маленький чоловік і його довгі пальці вільно побігли по клавішах. – Коли тобі ті гроші дати?

– Коли підійде черга, – мовив Стах. – Під кінець цього року чи на початку наступного.

– Як доживемо, – на обличчі маленького чоловіка заграла сумна, але напрочуд гарна усмішка. – Але не журись, коли не доживу, гроші все одно матимеш.

– Кинь ці дурні жарти! – сказав Стах, відвівши очі. – Ти ще мене переживеш...

Після того пропам’ятного випадку, коли Вася Равлик оганьбив Віталія Коржа, той рішуче настояв, щоб Марина покинула материн дім, коли хоче з ним жити далі. Вони найняли у Смердихи ту ж таки кімнатку, де жила у свій час Марія Демиденко, поки не стала Смердихою-молодшою, потім жив Стах з родиною. Кімнатка була погана, низька, вогка, хліб у ній вицвітав на другий день, але Віталій Корж не брав того собі до серця, особливо як купив у Йонти човна. Просиджував увесь цільний час на річці, випивав із рибалками, часом там варив і юшку, і після такого життя кімната здавалася йому цілком сухою. Марина народила йому першу дитину ще до випадку з Васою Равликом, а після того весь час ходила з животом завдяки невсипущим старанням Віталія Коржа, який свою нестриманість оправдовував так:

– Коли будемо багатодітні, то, може, нам квартиру дадуть! – а друге, що він казав, було таке: – Ти ж хочеш, щоб я тільки з тобою жив!

Отож Марина вже народила четверо дітей, ясна річ, що ніхто квартири їм не давав, діти бігали за мамою як курчата за квочкою, а котре не могло бігати, возилось у колясочці. Марина роздалася аж так, що Віталій Корж почав позирати на неї не без остороги і вряди-годи пропонував їй якось схуднути.

– Яке там худати, – резонно казала Марина, – коли тут ніколи в небо глянути.

Тоді Віталій Корж зітхав і знову зникав на річці, рибу тепер він приносив додому і, хоч вона смерділа мазутом, вони її поїдали, бо треба було настачити на таку велику родину. Марина вже не працювала, отже, зарплатня у них була одна. Не дивно, що й амурних пригод більше в Коржа не було.

Валентина ж Карташевська зятя судила при тому аж так, що Степан Карташевський хихикав, крутив головою й незмінно казав:

– А мій зять був би луччий!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза