Читаем Роман юрби полностью

І нарешті кілька слів про Васю Равлика. Свєта, як ми вже казали, виявилася товкущою й невгамовною господинькою, як Васі Равликові й мріялось, але вона не вдягалася так гарно, як ті дівчата, що Васі подобались, і не була така гарна як та, котра свого часу вийшла була з воріт водолікарні й Васю зачарувала. Вася тепер нічого по дому не робив, хіба відро води принесе, добре їв і розтовстів майже так само, як Шурка Кукса. Свєта часто виказувала йому за його лінощі, але він на те не реагував. І тільки коли-не-коли на Васю Равлика ніби щось нападало. Він смутився, тікав із дому, пив з рибалками, найчастіше з Віталієм Коржем, самогонку і засинав там-таки, на острові – Свєта тоді ходила його забирати. Спершу вона пробувала гніватися, “гризла” його, як казав Вася Равлик, але виходило тільки на гірше, бо тоді Вася Равлик ставав ще смутніший, виходив на город, виривав там усі квіти і їхав на цвинтар “Дружба народів”, де ретельно обполював Раїну могилу та обкладав її всю квітами. На це йшло чимало часу, бо трава на Раїній могилі напрочуд щедро заростала, але він не заспокоювався, доки стриміла там хоч бадилина, по тому довго сидів, про щось думаючи чи згадуючи, – він і досі вважав, що таки винуватий у Раїній смерті, тож і карався муками сумління. Але це траплялося нечасто, а тільки тоді, коли Свєта надто йому допікала, отож вона, бувши мудрою жінкою і вивідавши, яку реакцію її допікання приносить, змінила тактику, і коли на Васю Равлика “находило”, ставала з ним м’яка й лагідна, хоч це й нелегко їй давалось. Отоді Вася й перестав рвати у себе на городі квіти й упорядковувати Раїну могилку – він Раю поступово забував. Свєта ж знайшла в собі силу підтримувати свою тактику аж два роки, але більше не могла. Потому знову почала на Васю Равлика кричати і “гризти” його, він од неї тікав, але не далі як на острів. Тільки раз занесло його на Раїну могилу, коли ховали Сашка Войцехівського, була вона ущерть заросла травою, бо, крім Васі Равлика, про неї ніхто не дбав. Він смикнув жмут трави, але махнув рукою й повернувся туди, де стояла траурна процесія....

Іще одну подію на вулиці не можна оминути. Нова ватага хлопчаків-підлітків, яка зібралася замість тієї розгромленої, що вбила Шіллера та його коня, закидала камінням чорногуза, котрий жив тут багато років, і у свій час дружив із воронами. Чорногуз був поранений, але злетів, зробив над річкою кілька великих кіл і, гублячи краплі крові з розбитих грудей, подався геть із околиці – сюди більше не прилітав. Зате побільшало тут ворон. Чорні, великі, вгодовані, вони літали над річкою, над смітником, яким було відгороджено від річки вулицю, і цілий день крякали. Це вивело із себе агронома Козака, який був у той день знервований, бо змушений знову відправити Нору в божевільню. Він начинив шматки хліба отрутою і розкидав по смітнику. Ворони накинулися на той хліб, потому злетіли на дуба Карташевських, а через якийсь час, крякаючи, почали падати звідти, як груші, з гухкотом розбиваючись об землю. Після того зникли з околиці й ворони. Смітника так і не прибрали, зате явилися сюди енергійні жінки із зеленого господарства міста і обсадили смітника вербами. Ці верби ще мають вирости, але поки що біля них зупиняються вуличні пси і оббризкують їх, піднявши задню лапу. Це невідь-чому веселить Йонту, який приходить сюди щодня, і він скалить розхитані, вражені пародонтозом зуби. Це свідчить про те, що він од нещастя, яке гак немилосердно вдарило по ньому, помаленьку одужує.


1989 р.


Інтерполяція


І коли впала пітьма, коли все заспокоїлась, а сон поклав кожному в околиці на повіки по вогкій, теплій лапці – всіх лапок у того сну було стільки, скільки жило людей, – на вулицю вийшов знайомий уже нам, але й досі нікому недовідомий чоловік у синьому плащі та кепці – він же пастух. Цього разу був зростом у звичайну людину, та обличчя його не могла б побачити навіть ряба Надька через чарівну трубу, адже місяця в цю ніч не було, ані зірок – лежала над околицею тверда, широка

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза