Роман юрби

Він завернув. Була тут ціла тисяча вуличок, немощених і покручених, тісно сплетених провулками, витиналися паркани, тини й кам’яні загорожі; відчувався навіть присмак села, хоч передмістя вже років зі сто належить до міста, вулиці немощені, закалюжені й закурені, вряди-годи загрузає в котрійсь із калюж авто, бубонить і виє – як муха в павутині, коло нього порозкривало роти з десяток хлопчаків і кілька дівчаток; швець іде повільно і в однаковому ритмі. Попереду тисяча переплутаних вуличок, за парканами – саджалки, вряди-годи врізується в обійстя невеличка скеля і на ній, немов золотий слимак, – півголий підліток. Саджалки позаростали ряскою, в них покумкують жаби, озиваються пси: музика вечора і вмиротвореного світу, яку він сприймає по-своєму. Очевидно, це і є втома після робочого дня, однак м’язи його не втомлені – тіло його наповнюється вогнем. Тут гарне повітря, синє й чисте, в ньому – присмак застояної води з ряскою, але цей присмак любий йому: швець виріс біля річки. В цьому повітрі пахне й каменем: теплий, вигрітий за день, на ньому – лишайник чи мох, на ньому вигріваються сліпучо-білі качки чи збираються, розмовляючи, кури. На ньому стоїть, закинувши горду голову, півень і сокотить, повний величі й задоволення. Швець любить запах каменю, може, тому не тратить нагоди завернути й до кар’єру. На дні його – блакитноока саджалка, де купається кілька хлопчаків, ще кілька ловить рибу, роботу закінчено – навколо непорушна тиша. Навіть біля розкладених каменюк не стукають молотки й зубила, не в’ється сухий кам’яний пил і не сидять укриті тим пилом постаті у великих окулярах – не довбуть надмогильних пам’ятників. Їх багато, цих майбутніх пам’ятників, ними закладено півгори коло кар’єру, чорні й сірі, а то й рожеві: дуби зі зрубаними гілками і з розгорненими кам’яними сувоями на стовбурі; плити, які мають засяяти чорно-синім вогнем – блиском сумним і величавим; зараз вони бліді, подзьобані й покинуті, квадрати й прямокутники, піраміди і знову-таки дуби зі зрізаним гіллям; на кожному вже намічено зубцями площину для обличчя – початі барельєфи: лоб, ніс чи загальний обрис. Швець дивиться спокійно на це надзвичайне накопичення каменю, кожен незабаром з’єднається з чиєюсь долею, однією чи іншою – всі вони, ці камені, поїдуть звідси і займуть належне місце, де їх митиме дощ і повільно руйнуватиме вітер... Швець іде геть, бо і йому, такому спокійному та врівноваженому, починає шкроботати в душі, бо навіть той вогонь, що завше струмить у його м’язах і котрий надихає його, безсилий впоратись із малим, але напрочуд беручким черв’ячком, що раптом прокидається. Ні, він не слабкодухий, в нього могутнє тіло, під сорочкою виграють повні дзвінкої сили м’язи, ноги його, немов стовпи, бронзові й могутні. В ньому не втихає золотий вогонь – світло сили його і його м’язів, обличчя, мов викарбуване; ні, йому тут не місце!

Стоїть на горі й бачить долину, куди має спуститися. Через річечку перекинуто моста, по ньому мчать авта, річка крутить слизьке тіло між безлічі кам’яних брил, перетягується де-не-де кам’яною гребелькою, наче паском, – недаремно вона Кам’янка. Нижче, за мостом, мурована гребля зі шлюзом, зліворуч – густі корони дубів, і між тих дубів топиться мала і неймовірно рідна хатина. Біля неї – димок, курить літня піч, коло печі дрібненька звідси постать; він напружує зір і здається йому: бачить краплі поту на чолі в дружини; поблизу крутиться двоє хлопчаків, Віктор і Юрко, як дві краплі води схожі на них обох. Обійстя оточено кам’яним парканом, але того паркану тільки смужка – обтягує частину подвір’я. Звідси вона, та смужка, мала й сіра, решта обійстя за дротом, і швець мружиться, розглядаючи все те. В погляді в нього м’яка печаль, й це аж ніяк не пасує такому могутньому і м’язистому! Але воно так: у глибині темних очей запалюється сива іскра, від того погляд його немов примеркає. Бо все-таки недаремно звертають його ноги до того чудного кар’єру, все-таки той черв’ячок, холодний, але ворухкий, не покидає його душі. Гніздиться в глибині і їсть золоту силу; зрештою, швець має втомлену спину (цілий день нагинці), і ця втомлена спина тихо озивається до нього. І тільки синя смужка каменю там, глибоко в долині, вабить його невимовно; зітхає на повні груди й починає спускатись у долину. Його чекає жінка біля літньої печі і двоє вертлявих невгамовних хлопчаків. Його чекає смужка кам’яного паркану, і його крок від того розгонистий та швидкий.

2