Роман юрби

Чоловічок стоїть і дивиться на протилежний бік річки. З кущів вискочила парочка й обтріпується. Чоловічок скривився й вирішив таки повертатися. Біля кам’яного паркану, власне, біля недоладно складеної кам’яної стінки стояв і перепочивав каменелуп. Сутінок загортав його постать у запинало, круто дихали груди, а в очах непомітний для сірого чоловічка вогник. Волосся в нього буйне й густе, чоловічок аж рукою провів по лисинці, налапуючи ті кілька волосин, котрі ще прикрашають тім’я, він відчув, що йому заболіла печінка, глуха хвиля підняла чоловічкові груди, а внизу, де сечовий міхур і нирки, засів вовняний клубок. Сірому чоловічкові невідь від чого стало страшно в тому сутінку, адже він ніколи не був м’язистий, як той кам’яний кремезняк, йому закололи голки в карку, здавалося, змахни він руками – і злине в небо кажаном. Сірий кажан зарегоче над дурним, притомленим силанем, і той перестрашено кинеться в хату, безпомічно хапаючись за волосся. Але силань стоїть, як і стояв, передихаючи й милуючись вечором, – у тілі його гарна вмиротвореність; силань думає про дітей та жінку, він озирає річку й човна, в якому весело сміються дівчата, він любується на закоханих, котрі вийшли з кущів і обтріпуються: не заздрить їм, але й не осуджує. Губи його ледь-ледь розсуваються, а погляд випромінює спокійну печаль. Над головою не відчуває кажанів, а коли вони й пролітають, здається йому, що то запізнілі ластівки, котрі повертаються у гнізда.

4

Щодня, йдучи додому з роботи, завертав він до кар’єру й дивився на профілі; дітлахи купались у саджалці або лежали на витесаному чорному, сірому й рожевому камінні. Каміння – якраз на зріст хлопчакам, і їм не було діла, навіщо тешуться ці каменюки.

Щодня спускався він із гори, звідкіля обзирав власне обійстя, і сіра смужка паркану росла й росла, щільно, наче паском, охоплюючи двір з городом; у дворі димить літня піч, біля неї – ясінка, крутяться коло жінки двійко хлопчаків. Вистрибує з буди лагідний пес і повискує: щодня швець приносить йому гостинці.

Щодня викочувався з двору візок, у якому лом, молот і дві серйозні й урочисті голівки, щодня в цей чає з’являвся на березі й сірий чоловічок. Ішов повільно й розважно, як і годиться на прогулянці, на обличчі в нього вдоволена зарозумілість – ішов і попльовував.

Сьогодні, як завжди, вишуковував швець каменя, обмацував зусібіч руками, наче вибачався, що потривожить йото спокій; вибирав такого, котрий не вріс у жорству й пісок – з-під нього притьма тікали перелякані пічкурі. В пісок загорталися щипавки, висовували гадючі голівки з клешнями біля очей і насторожено зоріли. Вони готові вкусити цю страшну й обридливу ступню, повертають голівками й хапають клешнями чорну лискучу калошу. І їхні клешні до смішного безпомічні, зіслизають і не можуть ущипнути – злякані щипавки кидаються геть, їхні зміїсті тіла вигинаються у воді. Перелякані п’явки намертво вклеюються в камінь, вони відчувають пальці, які торкаються і їх, відриваються і, звиваючись так само, як щипавки, пливуть собі геть. Тільки котрась сердита й відважна хапає беззубим ротом того пальця і смокче, смокче! Але швець на те не зважає, він напружився, як тятива, налягає на каменя, і той подається, а тоді перекидається на спину, здіймаючи мулисті хвилі.

Хлопчаки бігають по березі, вони, як і вчора, метають у воду плесканки і лічать, скільки разів торкнулися ті води. Вони помиляються і сперечаються, вони кричать! Швець віддирає від пальця прирослу п’явку й викидає її у воду. П’явка пливе собі спокійна й задоволена, а на неї звідусіль заздро дивляться безсилі й дурні, хоч так само слизькі, як і вона, слизи.

Сірий чоловічок доходить до греблі. Зупиняється й сідає навприсядки на кам’яному мурованому бар’єрі перед греблею. Через греблю йдуть пляжники: дівчата накинули поверх купальних костюмів халатики, а хлопці тримають одіж під пахвою. Халатики розвіюються позад дівчат барвистими хвилями і сірий чоловічок аж рота роззявив, дивлячись на тих дівчат і на ті халатики. Дівчата переходять по кладці через шлюз і зупиняються. Впираються на руки хлопців і обмивають пісок з ніг. Тоді застібують халатики, а хлопці обмивають ноги й собі. Повільно вдягаються й перемовляються; дівчата вже застебнуті на всі ґудзики, а хлопці одягнені. Вони вже інші й по-іншому розмовляють. Трохи нижче, метрів за п’ятдесят, котить у воді здоровенну каменюку швець. Грає під сонцем вогке тіло, дівчата мимоволі повертають туди гостроносі облущені личка. Ротики їхні круглі, очі, як ґудзики, але це тільки мент. Хлопці вже чіпляють їх, згинаючи руку бубликом – по одній на кожного, йдуть греблею туди, де, присівши навпочіпки, сидить сірий чоловічок. Проходять повз нього, наче то не людина, а камінь, і кожна з цих гостроносих навіть оком на нього не кине. В сірому чоловічку повільно спалюється жовч. Але він незворушний, тільки погляд його горить яскравою міддю. Погляд його жовтий, бо й очі в нього жовті: короткий, але гарячий полиск, до якого немає діла жодній із цих розморених нероб.