Читаем Роман юрби полностью

– А-а! – закивала, як лялька, головою Тоська. – Можеш піти! Коли приліз у мою хату, то я тебе, гицеля, прийняла й прописала, інакше десь зігнив би п’яний під парканом. Нє, ви послухайте, – тонесенько проказала Тоська – Він, паразіт, набачив собі ту хвойду, отого кащія, оту костомашну, йому, бач, на м’якенькому спати надоїло! А я ж тебе, паразіта, а я ж тебе, худобину! – кинулася вона на нього з кулаками, і він мусив прикритись, а коли вона не заспокоїлася, змушений був двигнути її просто під око, і вона раптом зламалася й заголосила і пішла в хату, а він, тремтячи, гукнув їй услід:

– Щоб я більше цих разговорув про Броньку не чув!

Друге, що не давало йому забути про сусідку – вуличні кумасі, які підкочувалися до нього, наче круглі, ворсисті тенісні м’ячики, і розсипали медоточиві слова, і були такі лагідні, як персики, жаліли й співчували і тонко натякали йому на Броню, сподіваючись, що він із ними розговориться. Але він тільки блимав оком і жартував якось так незручно, що сусідки – ворсисті м’ячики – відбивалися від нього й котилися геть: цієї стіни пробити вони не могли. Зате чудово пробивали вони іншу стіну, коли Льоньки вдома не було, тобто коли він ішов на роботу чи коли збиралися біля магазину, де Тоська була прибиральницею – і Тосьчин двір, і магазин стали зосередженням особливого інтересу, ніби магніти, витягували з того чи іншого двору котрусь із осіб у халатах, капцях чи й куфайках, і вони, бідолахи, не могли ніяк опертися магнетичній витяжній силі, їх волочило, бідолах, до Тосьчиного двору чи до магазину, а потім у дворі чи біля магазину вони мусили на якийсь час невідривно приклеїтися до землі, аж поки магнетична сила не відпускала їх, тоді вони втомлені, щасливі, але й розбиті, поверталися до своїх домівок, бо їм і там треба було те чи й те зробити, але не завжди до тих домівок щасливо доходили, бо весь час їх та клята магнетична сила до землі приклеювала, здебільшого тоді, коли передибувалися одна з одною. Отак вони й хворіли тією магнетичною хворобою, ці бідолашні халатоподібні істоти, і мали ще й те щастя, що Тоська не проганяла їх від себе жодної, більше того, перестала навіть їсти варити, бо все більше й більше увірувала в те, що придумала сама, і все більше забувала, для чого вона те придумала, а може, не знала цього й на початку. І тільки в проміжки між відвіданнями тієї чи тієї пащекухи її часом пробирав несвідомий жах – увіч відчувала, що маленька іскра, яку роздула вона з примхи, запалюється вже у вогонь, що вже безсила того вогню загасити, що він, здається, запалив і саму Броньку, бо чого б це вона почала так вифранчуватися і так мазатись, і так прокручувати своєю сухостійною сідницею, і так гордо нести кирпулю, чого б це вона, паразитка, й вітатися перестала? Вогонь, здається, запалив і Льоньку, того тлумака, мурмила, дурбела, вайла, який без неї, Тоськи, сам би не знав, куди б хвостиком крутнути; вона, Тоська, не була дурна, а стежила за ним у два, а може, й у три ока і чудово бачила, як він позирає у бік Броньчиного двору, як зупиняється часом і втюрюється в той бік і яке по-телячому дурне стає в нього при цьому обличчя. Отож, як тільки з’являлася найменша можливість, Тоська лаяла його і сварила, гризла й дорікала, а ввечері не допускала до себе, хоч він і робив до того певні заходи, – їй, зрештою, складало якусь особливу приємність його від себе відтручувати, але приносило це не меншу й гіркоту, бо, чинячи так, не могла не тямити, що відштовхуючи й пиляючи немилосердно, ніби сама штовхає його в обійми до тієї клячі, отієї костомашної. Ні, в глибині душі Тоська вірила в силу своїх чар і власної очевидної переваги над тією сухостійною; може, саме це й давало їй стільки зловтіхи, ні, вона, перш ніж остаточно забуде про ту Броньку, дасть Льоньці до кінця зрозуміти, як погано йому без її ласки, без її прихильності. Він іще стане перед нею на коліна й запроситься, бо аж зовсім нелегко лежати спраглому чоловікові поблизу такої гарячої жінки, як вона. Це було й справді так, бо однієї ночі він таки й справді не витримав, і хоч вона пручалася, смикалася, сварилася, навіть дряпнула його і вкусила, – це не зменшило його натиску, і вона змушена була підкоритись, але без найменшої віддачі, хіба що лаяла його крізь зуби.

– Битиму, коли мені фокуси викидатимеш! – пригрозив він, коли вдовольнився.

– Собі на голову! – сказала вона. – Візьми ножа й заріж мене. Тоді й підеш до своєї Броньки.

– Сказилася ти зі своєю Бронькою! – мовив він.

– Я чи ти? – верескнула вона

– Дай мені спокій! – буркнув він. – Спати хочу!

– Нуда, наїздився, як бугай, а тепер спати хоче! Завтра я окремо постелюся.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза