Роман юрби

– Правильно женщина вам каже, – мовив Олексій і переможно зирнув через дорогу на ґанка, на якому світилось оте зелене й кругле лице.

2

Отак вони й почалися, ті пристрасті. Робітники-водогінники поїхали з околиці, випивши по “двадцять крапель”, що ними все-таки пригостив їх Олексій, бетон помалу застигав, і дивилася колонка таки в бік Олексійового городу. Господар задля того вирізав у паркані біля землі шматок дошки – пізніший пролаз для котів та псів, і доки турликала його пилка, перерізаючи дошку, доти світилось у вікні зелене й кругле Гальчине лице. Це турликання почула й куца Наталка, взяла пса на ланцюга й вишла на вулицю. Олексій лежав з того боку паркану, повернувшись на бік, – виготовляв бійницю, ніби бажав у якийсь спосіб потім обстрілювати вулицю. Це так і зрозуміла куца Наталка, тож рішуче повернула до Гальчиного ґанку, припнула пса до спеціально прибитого задля цього кільця й переступила порога. Пес був до тієї маніпуляції призвичаєний, тож одразу нашукав мисочку із залишками їжі й ті залишки з пожадливістю вихлептав. По тому сів і меланхолійно задивився, як з’являється і зникає в паркані навпроти вузька пилочка, що нерозважно прорізує до того досі неприступного двориська вигідний пролаз. Пес примружив око й подумав, що в його нічні походеньки ввійде щось нове і хвилююче.

Сонце било просто в шиби, тому годі було Олексієві побачити, що в Гальчиному вікні не одне обличчя, а два; притому обидва не байдужі: завзято злітали вуста в одного чи другого, а часом у його бік виставлявся указівний перст. Олексій же тим часом тирликав пилкою, аж доки знизу не відпав міцний кавалок дошки: по тому притулився обличчям до отвору й озирнув звідтіля світ. Перше, що побачив, – колонка, поставлена носом у його бік, а через те, що дивишся знизу, постала вона величезна, ніби каланча. Біля каланчі стояла пара ніг, озутих у капці, а на ніс повісилося емальоване відро. Шумливий струмінь ударивсь об те відро, і шум покрив тонкий і прихильний Магаданшин голос. Олексій звівся, привітався до сусідки й вислухав похвалу, яку він уже чув од Магаданші, коли ще водогінники повертали колонку в бік його городу.

– Колись на цій вулиці, – сказала Магаданша, – все тобі калюжі стояли: і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, – сказала Магаданша, – то там такого безобразія не бачила. Добре нам там жилося, та от чоловікові прикортіло сюди приїхати.

Олексій стояв до Магаданші боком – хотів уже піти. Жінка зняла відро з колонки й важко зітхнула. Олексій кивнув їй привітно й пішов, але за мить мусив зупинитися, бо за спиною пролунав сталевий, негнучкий голос.

– І є вже такі, що вам заздрять, сусіде!

Повернув до Магаданші здивоване обличчя й побачив, що вся вона залита яскравим сонцем – задоволена, аж радісно ошкірювалась. Олексій посміхнувсь у відповідь і, сунувши пилочку під пахву, рушив до сараю, зшитого із брунатних пластмасових пластин.

Затим вийшла на Гальчин ґанок куца Наталка, а за нею в двері висунулась і сама Галька. Собака почав голосно стукотіти хвостом об дошки, але ні одна, ні друга не завважили тієї його люб’язності.

– Еге ж, – сказала куца Наталка. – Це стерво таке! Міша мені так і написав про нього: це стерво таке! Нема, каже, нічого гіршого, коли людина – стерво...

– Так і гр-е-бе! Так і гре-е-е-бе! – підхопила й Галька. – Стривай, я йому зараз зломлю номер!..

Куца Наталка в цей час одчіпляла ланцюга; вона аж застигла, зробивши незвично круглі очі, так само круглі очі зробив і її собака; вони стояли й дивились, як Галька йде до колонки з лопатою в руці. З рота в куцої Наталки вирвався хрипкуватий смішець; собака відвісив щелепу, наче підхихикував, а Галька, підстьобнута тим підхлібним смішцем, рішуче сунула до колонки, не завважуючи, що над хвірткою засвітилось Олексієве лице і аж хрупнуло шиєю, так різко повернулося в її бік. Куца Наталка побачила те нахмурене лице, та не остерегла приятельки, тільки примружила око. Собака теж уздрів Олексія й голосно, тонко, майже радісно гавкнув. Гальці ж здалося, що той гавкіт не застереження, а заохочення, тож застромила лопату в землю й натисла ногою. За мить у прорізану для води дірку полетіла чимала грудка дерну, відтак закричав од хвіртки й Олексій:

– Ти що це, зараза, робиш?

Галька повернула усміхнене обличчя й побачила, що він біжить до неї на всі ноги. Устигла швиргонути ще кілька лопат у дірку, коли ж щось немилосердно шарпнуло її і прозвучало щось таке, як постріл. Щось залящало й залементувало в повітрі; вона ж стояла оглушена й кліпала, як дурна, повіками, а оте “щось” лящало й лементувало. Олексій схопив Гальчину лопату й відгріб од дірки землю. Жбурнув лопату, аж дзенькнула об бетон, і, звівши голову, подався до своєї хвіртки. Тоді до вереску й лементу, що їх вилучали з себе куца Наталка та її пес, додався ще й Гальчин голос, – Олексій уже тікав, вряди-годи повертаючи голову й зиркаючи через плече, як кіт, котрий нашкодив.