Читаем Роман юрби полностью

Це “от!” заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено – торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.

– Хто його зна, чи добре ти зробив? – заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, – зашипіло, аж пара пішла. – Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться – чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?

– Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? – спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, – спокою не мав і тут.

– Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, – озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. – Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався...

Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.

– Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, – солодко проказала вона, – то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.

Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила – летів чорногуз.

Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.

– Він із тими воронами дружить, – сказала куца Наталка.

– Хто, Олексій? – нетямковито перепитала Галька.

Куца Наталка затремтіла й помовчала – сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.

– Цей Олексій тобі з голови не вилазить, – мовила, віддихавшись після сміху. – Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться – я щодня їх бачу!

Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.

– Слухай-но, Галь, – сказала повільно. – А той лобуряка ще й досі тримає кролів?

– Цілу ферму, – Галька схлипнула і втерла носа. – А ти що, купить у нього хочеш?

Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.

Собака ляско гавкнув. Тоді знову розтулив рота, вивалив язика й важко задихав.

– Це він у мене так цукерка просить, – зауважила куца Наталка.


4


Чорногуз ходив по березі саме там, де не було людей, зате висовували цікаві мордочки жаби – запливали туди, шукаючи тиші, задурманені од річкового гомону пліточки та єльці. Чорногуз ходив по мілкому, хапав жабу, пробиваючи її дзьобом, ловив і рибу. Що з’їдав сам, а що кидав своїм товаришкам-воронам. Ворони нападали на розтерзане тіло і миттю здзьовбували. Чорногуз тимчасом оповідав їм про свою самотність – цього літа не знайшов він чорногузихи і мусив жити без пари. Оповідав він розважно, що чорногузиха, зрештою, була, але не зумів він її втримати, бо не поклав доброго гнізда, отож і досі без гнізда перебивається, бурлакуючи. Ворони вже давно проковтнули чорногузову дачку, ставали супроти нього, схиляли набік голови й удавано співчували. В їхніх очах при цьому спалахували голодні вогники, і чорногуз мусив знову шукати для цих трьох дів щось поживне. Кидав їм проколоту жабу і, поки вони дзьобали, говорив, що є от їх три дівки – він, може, пішов би супроти природи та й узяв котрусь із них за жінку, але поки що не навчився розрізняти, котра з них та й хто! Окрім того, розсудливо звідомив чорногуз, не певний він, чи не втратять його нащадки від такого шлюбу білої своєї познаки.

– Тоді стануть чорні, – сказала перша ворона. – Невелика біда!

– Ніякої біди! – притакнула друга. – Ми от чорні – і нічого!

– Чорні – і нічого! – притакнула й третя, смиренно схиляючи голову набік.

Чорногуз викинув подругам ще й рибину, сам не захотівши їсти, – та рибина була з солітером. Ворони ж з’їли і солітера, й рибу, і поки вони це чинили, чорногуз розсудливо сказав, що коли його нащадки втратять білу познаку, то не зможуть самі здобувати їжу, а стануть такими поберушками, як і ці троє, котрих щодня він підгодовує.

– Зате матимеш турботливих жінок, – сказала перша ворона

– Не одну, а трьох, – сказала друга.

– І пір’я твоє не буде брудне, – бридливо поморщившись і озирнувши жениха з голови до ніг, сказала третя ворона.

Чорногуз викинув воронам жабу і сповістив, що вони не без розуму птахи, однак він побоюється: чи не порушить цим світової гармонії та й завеликий він супроти них.

– Для одної великий, а для трьох ніскільки, – сказала перша ворона, а дві інші згідливо замахали головами.

– Я вельми ревнивий, – відказав на те слово чорногуз. – Мушу вам наперед сказати: невірну жінку вбивав. Коли ж ви будете за мною всі три, значить всі три будете невірні...

– Це софізм, – сказала перша ворона.

– Це неправдивий умовивід, – сказала друга.

– Це викрут, – зазначила категорично третя.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза