Роман юрби

“Капосник” стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той “байстрюк” із гітарою, – патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.

– Бач, – сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. – Так же вони красіво співають!..

– Як пес на утопленика, – сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.

– Чого це ти наче у воду опущена, Галь? – спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.

– Ат! – сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.

– Цить! – тупнула ногою куца Наталка. – Щось дуже його сьогодні розібрало!

– Душно! – озвалася Галька й зітхнула.

Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.

– Зараз і оркестр почне грать, – сказала задумливо куца Наталка.

– Мусить, – озвалася Галька. – Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу...

– Це смутишся ти, – відповіла співчутливо куца Наталка…

А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.

– Зате ми не у ворожнечі живемо, – мовила перша, а друга їй підтакнула:

– Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?

– Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, – сказала третя ворона, – досить їм звичайної гілки!

І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.

“Хай би було навпаки, – думав він, а може, й говорив. – Хай би мої діти були зовсім без чорного”.

– Багато ти хочеш, – сказала на те перша ворона.

– Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою? – мовила ворона друга. – 3 чайкою, яка ловить рибу ліпше за тебе!

– Але вона ненаситна, чайка, – повідомила третя ворона, – і не зміг би ти її прогодувати...

– Коли б я не зміг прогодувати жінки, – сказав чорногуз, – то не зміг би її біля себе втримати...

Звів довгого носа і дзьобнув велику синю зірку, що приспустилася до його дерева надто низько. Ковтнув її, як звик ковтати жаб, і хміль розлився йому по тілі.

– Гей, танцюйте, мої жони! – вигукнув він, притупнувши довгою червоною ногою. – Гей танцюйте й витанцюйте нам добру долю!

Ворони закивали головами і, розчепіривши крила, почали помалу прокручуватися, підіймаючи короткі лапки й притупуючи ними – з горлянок їхніх виривалося щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, ніби мали вони завузькі горлянки. Чорногуз же зігнувся в три погибелі до струн гітари, яку затискав крильми, і смикав та й смикав ті струни дзьобом. Здригався, трусив головою і вряди-годи хрипко підспівував – дивилася на ту химерну гулянку темна, шовкова ніч, яка до всього ставиться милостиво, бо все може зрозуміти.

7

– Пора, капоснику, – сказала куца Наталка і відстебнула ланцюга від ошийника.

Пес, здавалося, не помічав, що звільнений, стояв виструнчений і насторожений – вдивлявсь у темінь. Ніздрі його затремтіли, а вуха нагострились.

– Я тебе не тримаю, – шепнула куца Наталка; пес зірвався з місця і безшумно полетів у темряву.

Куца Наталка засміялася. Здавалося, її сміх одірвався від неї і помчав у темряву так само, як мчиться нерозлучка її – пес; вона підступила до паркану й присіла там, де була чимала шпарина, замочивши при цьому поділ джинсової спідниці й коліна у щедру росу. Розклала руки по дошках паркану й притислася до шпари обличчям.

На вулиці горів тільки один ліхтар. Горів поодаль, біля хати Миколи, сюди довіювалося тільки найдовше проміння. Але й цього світла було досить, щоб уздріти колонку, повернуту в бік Олексійового городу, й прорізану дірку біля неї, в яку саме влазив великий світлий пес. Куца Наталка побачила знайому тінь, що метнулася через Олексіїв город, і в неї схвильовано тенькнуло серце...