Читаем Роман юрби полностью

Про це думала куца Наталка, сидячи на долішній приступці Гальчиних сходів; Галька в цей мент мовчала, бо задивилася раптом на двір, що лежав через дорогу. Там стояв, роздягшись до пояса, Олексій, зігнувся біля умивальника і обмивався. На порозі зупинилася його мати й щось говорила – Олексій вряди-годи повертав до неї мокре обличчя і щось одповідав. І здалося Гальці, що вони балакають там, у тому дворі, про неї, і всміхнулася вона поблажливо, адже не була злостива. Подумала і про сьогоднішній сон, був він чудний-пречудний: приснилося їй, що саме цей Олексій переступив її порога з рябенькою курочкою під пахвою, і рябенька курочка привітно поквоктувала. Галька навіть розуміти почала той квокіт, що линув із-під пахви мовчуна, – оповідала їй курка щось про ніжні почуття, приязнь та дружбу. Галька розсміялася, згадуючи той натхненний квокіт, аж повернулася до неї куца Наталка й зирнула круглими, холодними очима.

– Чого це тобі так весело стало? – спитала вона.

– Та от дивлюсь, як той бастрюк умивається. Мов кіт...

Але куца Наталка сиділа внизу й не бачила, як умивається Олексій. Вона насупила брови і глянула туди, де годував чорногуз ворон – гарних жон.

– Дуже милостива ти, як подивлюсь, – сказала куца Наталка, і собака глянув на неї крізь штахетини хвіртки, писнув тоненько й заматиляв хвостом. – Я йому ні за що такої ганьби не вибачила б...

– А хто тобі сказав, що я вибачила? – спалахнула Галька.

– Бо передумала в суд подавать, – різко сказала, ніби каркнула куца Наталка і розсерджено звелася, та й собака в неї того просив.

– Хто тобі сказав, що я передумала? – вже не так гостро вигукнула Галька. – Я тільки сьогодні туди не піду, бо в них сьогодні нещастя...

– Завтра ти теж нікуди не підеш, – сказала куца Наталка й відчинила хвіртку, де вже застоявся пес, який, побачивши, що господиня таки зважила на його прохання, аж під ноги їй постелився. “От хто в мене справжній друг”, – подумала куца Наталка й пішла стежкою вниз, щоб поблукати по березі й назбирати собі на спідницю, а собаці на хвоста чергову партію колючого насіння...

Галька знову подивилась у двір навпроти, Олексій утирався білим, аж лискучим рушником.

– Я оце думаю, – сказала від порогу мати, – що це нещастя послано нам не спроста. Чує моє серце: винуватий ти, от тобі й віддалося...

– Таке скажеш! – без запалу озвався Олексій. – Може, піти їй у ноги поклонитися?

– Кланяться не тра, – мовила мати, – а вибачитися піди. Он ціла вулиця зараз проти тебе.

Але це було перебільшення: ціла вулиця, за винятком куцої Наталки, Гальки і їх самих, стояла в цей мент у черзі по сметану, молоко і копчену рибу біля обшитої зусібіч дошками будки. Ціла вулиця таки обговорювала вчорашню подію, але єдності у своїх судженнях не мала. Ті, котрі жили на чітному боці, казали, що має рацію Олексій, а ті, котрі жили навпроти, що права таки Галька. Тільки один маленький, який стояв у тій черзі останній, не казав нічого. Був він із долоню завбільшки і мав на голові таку густу й пелехату чуприну, що й личка не було з-за того видно. Він тримав в одній руці крихітного бідончика на молоко, а в другій ще крихітнішу баночку, прикриту білою, поліетиленовою накривкою.


10


Олексій узяв під пахву рябеньку курочку, тобто смирення своє, озирнувся на матір, яка стояла на порозі й відчув раптом, що в глибині його нутра знову заграли всі чотирнадцять струн – була то музика нелагоджена й смутна. І в такт тієї музики рушив він із двору, хоч як йому не хотілося йти. Ішов надто повільно, ледве плентаючи ногами, а біля хвіртки ще раз озирнувся. Але матері на порозі вже не було, і він опинився зовсім самотній на порожній вулиці. Далеко попереду, під горою, де продтоварна будка, стояла в черзі “вся вулиця”; гуляла по березі, ведучи за ланцюга пса, куца Наталка. Ходив по мілкому чорногуз, ловлячи для трьох ворон, що ніяк не могли насититися, жаб, а на високому ґанку сиділа смутно зігнувшись, круглолиця, як те сонце в небі, Галька. Вона дивилася на чоловіка, який виходив із хвіртки з рябенькою курочкою під пахвою. Була не першої молодості та Галька, але все-таки молодша за Олексія; вона подумала, що отак жили вони досі біч-о-біч й не помічали одне одного, а ще вона подумала, що давно вибачила цьому чоловікові – трапилося це ще вночі, коли їй приснилося те, що бачить увіч.

Олексій плентав дорогою, ніби була під ним стрічка, що рухалась у зворотньому напрямі. Йшов, але його відносило назад, і треба було йому хтозна-скільки часу, щоб подолати безконечну відстань між своєю хвірткою і високим ґанком, на якому ще зрання чекала на нього ця дівчина-жінка.

Він не дивився на неї, бо й чого було, раз не дійшов; зорив собі під ноги – на ту стрічку, що відносила його назад; рябенька курочка під його пахвою аж очі приплющила від такого заколисного руху, та й тепло їй було. Йому теж захотілося приплющитися й виповісти, не дивлячись, свої незграбні слова тій, кого він досі називав опришкувата, – завдяки цьому не подаватиме його в суд. Навіть пришвидшив ходу, щоб це сталося, а може, так йому тільки здалось?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза