Роман юрби

Прийшов по воду Степан Карташевський – був він у синій майці. Біля річки, обв’язавшись ланцюгом, ходив по зарошеній траві швець, і його тягнув, наче в упряжі, здоровенний сірий собацюра. На ґанок вийшов Ціпун, почухав немалого живота і широко позіхнув. Ішла з міцно засунутою під пахвою пляшкою Капіля й озиралася, ніби боялася, що хтось у неї ту пляшку відбере.

– Доброго ранку, – гукнула до неї Галька. – Даремно туди йдеш. Балабаниха вчора до сина в гості поїхала...

– А ти звідки знаєш, що я йду до неї? – хитро заскалила око Капіля.

– Та ж пляшку під пахвою несеш!

Капіля сильніше притисла пляшку.

– А може, я йду по олію! – так само хитро сказала вона.

– Ще ж магазин зачинений! – усміхнулася добродушно Галька.

– А може, я хочу бути перша в черзі? – схилила голову на плече Капіля.

– То йди, а то не поспієш! – засміялася Галька.

– Коли ще рано, то поспію, – сказала, підступаючи до хвіртки Капіля. – Може, ти мені, коли така добра, троячку позичиш?

– Немає в мене троячки.

– Ну, то два!

– І двох нема!

– То рубля...

– І рубля, – захитала головою Галька. Її обличчя так само промінилось од усмішки.

– Ну, то п’ятдесят копійок є? – вже сердито спитала Капіля.

– П’ятдесят копійок є! – хитнула Галька і встала.

– Не думай, що не віддам! – крикнула їй у спину Капіля. – Щоб я з цього місця не зійшла!..

Над головою зашамотіли крила: летів у супроводі трьох ворон чорногуз.

– Ці ворони літають з ним весь час, – сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. – Я за ними щодня стежу. Чого в тебе та п’яниця хотіла?

– Гроші позичала, – засміялася Галька. – Знаєш, що сталося цієї ночі в того куркуля? Щось йому десять кроликів порвало.

– То вівчур, – сказала куца Наталка, – таке і в Смерда случилось.

– Який це вівчур?

– Напіввовк, напівсобака. Мабуть, з-за річки приходить.

– Стара так кричала, так приказувала – як над покійником!

У цей мент ударив молоток, і вони побачили, що отвір біля колонки вже закладено. Галька всміхнулася, зовсім так само всміхнулася й куца Наталка, а може, й пес біля хвіртки. Паркан навпроти здригавсь од ударів – до колонки в цей час повільно підходила Магаданша. Вона розтулила рота й простояла так, аж доки не забив зовсім дірки Олексій і не з’явив над парканом почервонілого лиця.

– Тут він і пролазив, – сказав понуро. – Я навіть три волосини знайшов.

– Це від води вам і паркан гнистиме, – співчутливо сказала Магаданша. – В нас у Магадані...

– І чорт його бери, – сказав Олексій, його червоне обличчя аж малинове зробилось.

– Лучче б пастку біля дірки поставили, – сказала Магаданша, й Олексієву відповідь заглушила вода, що полилась у відро...

– От і забили дірочку, – сказала куца Наталка, сідаючи на приступку. – Коли ти підеш на нього в суд подавать?

– Вже ж забив він ту дірку, – мирно озвалася Галька. – Таке в нього сталося...

– Ну, що таке в нього сталося? – розсердилася куца Наталка. – Ну, загриз йому той вівчур пару кроликів, а знаєш, скільки їх у нього є?

– Скільки не є, а жалко...

– Мені сьогодні такий чудний сон приснився, – сказала куца Наталка. – Іду я так, значить, повз його хвіртку, дай, думаю, загляну. А звідти щось таке мале як скочить на мене! Повіриш, сів мені на плече, а потім ще й дряпнув, коли скидала. Глянь!

Вона підібрала волосся й показала запечену подряпину. Галька зареготала.

– Це, мабуть, тебе пес поцілував!

Куца Наталка посутеніла й зирнула на Гальку зизом.

– Треба на роботу збиратися, – сказала Галька. – Ввечері посидимо!

– Да, погода сьогодні хороша, – мовила куца Наталка й подивилася туди, де розгулював чорногуз із трьома воронами. Певне, він щось таки балакав із ними, бо весь час помахував головою.

– Ач, який мудрагель, – сказала куца Наталка, примружуючись. Кажуть, він і за людину не дурніший...

9

І ходив по березі чорногуз, саме там, де не було людей, зате водилося досить жаб та риби, яка запливала на мілке. Три ворони – гарні жони покірно сиділи на березі, посхилявши голови набік і чекали, доки їхній дивний чоловік не кине їм потрави. Чорногуз ловив жаб та й кидав їх жонам, а ті навіть кісточки ковтали. Зате мусили вислуховувати чорногузове буркотання, адже не був він зі своєї долі задоволений.

– І все-таки, – казав чорногуз, – не все у нас із вами добре. Не знесете ви яєць і не висидите пташенят, бо й пізно для того. Не побачу я, відтак, і тих, що мали б народитися од нашого з вами шлюбу.

– Зате ми не покинемо тебе, – сказала перша ворона.

– Авжеж, – притакнула друга. – Окрім того, мусиш радіти, що їмо твою їжу.

– Так, так, – каркнула третя. – З нами ти зовсім забув, що таке самотність. А чи ж цього мало?

Тоді закинув чорногуз дзьоба вгору й зирнув на небо, на якому сьогодні ані хмарини не було, й подумав він, що саме тому таке сіре на ньому пір’я – довго не було дощу. Відтак попросив він у неба дощу, бо коли не станеться того, не обмиє із себе бруду і його біле поступово зрівняється з чорним, отже, сам стане як ті його уявні діти, котрі мали б народитися од шлюбу з воронами...