Романи Куліша. Мовчуще божество

Історія Кулішевих романів це — історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання «льояльними» й «моральними». Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, «просвітництво», в проповідь «слова», так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й моралізаторство, вияв його «євангелістичного просвітительства», пророцького месіянства. Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.

Політична забороненість, соціяльна депресія, громадське банкротство, творча примушеність, необхідність ховатись за псевдонімом, друкуватись incognito, — такий Куліш скрізь і завжди.

Як у своїй творчості він мусів вважати на цензурні заборони, мусів погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.

Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.

«Погодженість» — друга натура Кулішева.

З. Гуревич у книзі про Кирило-Методіївців «Молода Україна» (Х.1928) каже про «обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціяльній фізіономії Кирило-Методіївців». Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах з жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціяльно-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст в романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначилися на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.

Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті «Мистецтво й громадське життя», аналізуючи окремі факти з російської та французької романтичної літератури, визначає соціяльну природу цієї літературної течії, як таку, що в її основі лежить «розлад між митцями та громадським середовищем, що їх оточує».

Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкрити себе, розкрити жінку. При зустрічах з жінками він лишається «безчувственним», він одягає маску офіційної благонадійности.

— Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш в листі до Лесі Милорадовичівни з 22 лютого року 1859.

Оця протилежність «поверховности» й «душевної глибини», оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомшеною пристрастю — такий був Куліш і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.

Палкий і разом з тим стриманий, пристрасний і методичний, подібний на пастора чи навчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!.. У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціялізмом.

— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом як під цим чути пристрасну натуру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.

— Чудний чоловік цей Куліш, — каже в іншому місці Віра Аксакова, — що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень.

Людина мінливих поглядів, хистких настроїв, розбіжних і некоординованих, Куліш мав надзвичайно вражливу, рухливу й імпульсивну вдачу.[13]

Він доводив до крайніх границь логічну нитку свого настрою, не рахуючися ні з чим і, тимчасом, під якимсь випадковим вражінням здібний був від усього відмовитись і замкнутись в собі.

Історія Кулішевих романів це й є історія захоплень і зречень, поривів і здержаности, палкої пристрасти і німотного мовчання. Він кохав, але він не знав щастя здійсненого почуття.

Розділ I Літо року 1856

1

Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель, — ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50 і на початок 60 років, на час від року 1856 до року 1862.

Кулішеві було вже тоді 38—43 роки… Отже, його романи — це романи зрілої, літньої людини, якій уже під сорок і за сорок, яка в своїй громадській і літературній діяльності переживає розквіт творчих можливостей, здійснює найкращі прагнення й найпринадніші мрії молодих літ, стверджує своє соціяльне призначення, але в інтимному, особистому житті гостро і гірко починає відчувати сердечну зів’ялість, хандрливу втому, дражливу й знервовану байдужість.