Романи Куліша. Мовчуще божество

Він видавав твори й листи Гоголя й до нього щодня носили 3—4 аркуші корект із друкарень; разом з тим він друкував «Чорну Раду» українською мовою та другий том «Записок о Южной Руси». «Русская беседа» надсилала йому коректи «Чорної Ради» російською мовою; до того ж він улаштував власну друкарню, готував до друку дві книжки, що ними мала дебютувати його друкарня, укладав величезний збірник народніх пісень, клопотався з’єднати в один два словники української мови, переробляв написаний у Тулі роман «Шукачі щастя», вів величезне листування, розсилав передплатникам свої видання, возився з небожем Гоголя Трушковським, що збожеволів, готувався до подорожі по Европі, помічав у різних книгах місця, що їх для нього виписувано, мусів ходити по впливових особах в цензурних справах та інше, та інше…

Робота, робота й робота!..

Дзвінки, листоноші, одвідувачі, посланці, метушня, вогкі шпальти корект, папери на конторці, на столі, на стільцях, на вікні, гори паперів на шафі, на полицях, купи рукописів, громаддя видрукуваних аркушів і зброшурованих книжок.

Коли б у добі було не 24 години, а 36 і 48, то для кожної хвилини цього подвоєного дня, потроєної ночі найшлася б праця і разом турботна думка, що для праці бракує часу.

Та попри всю Кулішеву енерґію, напружену ентузіястичну діяльність і він знав тягар кімнатної замкненої самотности, втому, відчай, ледарство, нудьгу, той прикрий настрій ніякової й тяжкої розгублености, коли бажана праця здається прикрим примусом і небажаним обов’язком, а всі люди навколо нього ницими й низькими дурнями, людцями, що псують йому життя своїм безглуздим втручанням.

Вищою з приступних життьових утіх здавалась йому можливість: нічого не роблячи, лежати в блаженній півдрімоті на канапі.

— У мене, — казав Куліш про себе, — безодня хохлацького ледарства, і полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод.

Він каже про вихор, що мете його:

— Тіла мого не стає на ту кипучу роботу, котора вихорем душу мою сюди і туди мете, не нездужаю я, ходжу я, розмовляю я, діло роблю я, а щодня мене убуває, убуває. Тепер зосталось од мене тільки подобіє, що був колись чоловік!

— Сидю за працею, — розповідав Куліш, про себе, — і томлюсь, як на панщині. Та години, віддані праці з примусу, хоч як вони не прикрі, можна назвати щасливими супроти тих годин, котрих я не знаю куди дівати: не читається, не пишеться; дома нудно, вийти з дому сумно.

Він скаржиться на сум і самоту, повторюючи рядки поета:

Под бурями судьбы жестокой
Увял лавровый мой венец,
Живу печальный, одинокий
И жду, придет ли мой конец!..

— Небагато, — казав про себе Куліш, — небагато проводять таке самотнє життя, як я, і небагато так сумують…

Він говорить про свою меланхолію, нудьгу, нервову перевтому, самоту, моральну ізольованість, постійні безпричинні хвилювання, мізантропічне почуття порожнечі, незадоволеність і відчай.

Це не сплін, не той урочистий і поважний петербурзький сплін, позичений у англійців, імпозантний і комфортабельний, аристократичний сплін в амфіладах просторих кімнат, літургія нудьги, нудьги речей, а звичайна безсила «інтеліґентська» виснаженість від праці, коли все в середині людини ніби випито, ніби висмоктано: настрій скаженого пса, позіхання устриці, тінь тіні, маркотне марення мари…

Куліш тікав від самого себе.

— Одне почуття в мене єсть, — признавався Куліш, — тікати, але куди — не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує.

Тікання, самота, прагнення степів і лісу, скарги, жалість, нарікання — ось головні риси тодішніх Кулішевих настроїв.

Тікати… Цей мотив знайшов собі глибокий вияв у Ґетевому «Фавсті»:

Ein unbegreiflich holdes Sehnen
Trieb mich durch Wald und Wiesen hinzugehn,
Und unter Tausend heissen Tränen
Fühlt' iich mir eine Welt erstehn.

2

При перших прикметах душевної зів’ялости Куліша охопила тривога, сумніви й вагання.

Обертаючись назад і оглядаючи минулі роки, він із жалем впевнявся, що життя його було вбоге, злиденне й нерадісне.

Життя своє він пройшов не під згуки флейт і не з келехом, повним вина, в саду, насиченому ароматами квітів і прохолодами втіх. Не флейти і не троянди квітчали його суворе й віддане безупинній праці життя. Непохильна свідомість обов’язку керувала ним.

За коректами, перекладами, рукописами, книжками він не помітив, як минула його безлюбовна молодість.

Він скаржився на гіпохондрію і казав про себе:

— В Петербурзі я відчував велику знемогу, відчував себе стариком!

Ці гіпохондричні й меланхолійні настрої, підказані складними внутрішніми переживаннями, пригнічували Куліша й підготовляли ґрунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці 50 років порушити внутрішню його рівновагу, але й зовсім вибити з колії звичайної його діяльности.