Романи Куліша. Мовчуще божество

Йому здавалось, що він марно загубив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя своє він прожив без користи й досягнень, а мета ще безнадійно далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про «загублений даремно час», про передчуття близької «отставки из жизни».

Року 1856, наближаючись до 40 років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають і що в життьових буденних турботах і піклуваннях не все ще взято, що можна було від життя взяти. Він відчував, що на бенкет буття він прийшов як стороння особа, як непрошений гість, що його обминули на тому бенкеті, і, стомлений ранньою втомою, ще не дійшовши до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити все, що лишилося недопите.

Салдат і вождь, пророк неслави, звитяжець у боротьбі з собою, він переміг себе і не переміг життя, — чи зробив він будь-що?

Він приніс в офіру Україні, нації, поневоленому селянству себе, своє життя, свою особисту долю. Мучаючись, він пройшов по цій мученицькій землі, але чи не безплідна була ця офіра, чи не даремні були його сподіванки? Він важив на терезах життя свої офіри й недосягнене щастя і, схоплений нудьгою, з гірким сумом впевнявся, підбиваючи підсумки, що він ще не жив…

— Не жив і не кохав!..

— Убога жизнь не задовольнила моєї згаги кохання!..

— Треба поспішати, бо чи ж багато цього в мене віку, що стоїть на межі із пониклою старістю?!

З такими настроями їхав тридцятисемилітній Куліш улітку року 1856 на Україну.

З одного боку — вбоге життя, близька старість, а з другого — незадоволена, ненасичена згага життя й кохання, — незахована зовсім сподіванка, що, може, і «на его закат печальный блеснет любовь улыбкою прощальной».

Ще раз і, може, в останній раз.

Через друк першого тому «Записок о Южной Руси» Куліш затримався був у Петербурзі до середини липня.

14 червня 1856 він писав до Києва Оп. Маркевичу:

— Я може скінчу друком 1 том Записок о Южной Руси через місяць. Тоді поїду в Москву, там трохи загаюсь, а до Тарновських над’їду хіба після Паликопи.

Так само в тих же числах червня писав Куліш до М. Грабовського:

— Первий том скінчиться друком через місяць. Тоді я, вхопивши оберемок книжок, махну на Україну і зараз, не гаявши часу, прибуду до Вас у Александрівку і попривожу Вам тацю і кошик з того мельхіору і всяку всячину, котрої бажали, коли то все познаходжу.

Тільки в двадцятих числах липня Куліш нарешті рушив через Москву на Україну. З Москви він писав до своєї дружини, що лишилася на літо в Петербурзі:

«Москва. 1856 липня 24. Милий друг Сашуню! Доїхав я до Москви гаразд, але майже не спав і тому дуже змучився, так що на себе не подібний. Тому я й не наважився йти до фотографа. Почуваю, що мені тут спочити нема від чого, бо я повинен весь час рухатись і турбуватись, а думки літають геть по всьому світу. Та коли побачу, що не зовсім скидаюсь на мару, то замовлю свій портрет і доручу комусь узяти його й одіслати до Петербурґу, а може й сам фотограф це зробить».

Дорога відсвіжила Куліша, зміцнила, заспокоїла й розважила.

— Дорога мене зміцнила! Тепер знов прокинулася в тілі й душі якась юнацька бадьорість — може ненадовго і, може, в останній раз? Не багато років попрохав би я в Господа (коли б був з Ним знайомий особисто, а не через ошуканців-попів), аби тільки ці роки були насичені почуттям, думкою і ділом!

Од листа до дружини, писаного з дороги, в Єсмані, станції під Глуховом, 2 серпня р. 1856, віє зовсім іншим настроєм, ніж той, що його повний був отой-о цитований попереду московський лист. Тут зникають неврастенічні «фобії», які завсіди з’являлись у Куліша в хвилини перевтоми й розпачу.

Тепер Куліш почуває себе дужим, спокійним і врівноваженим.

— Милий друг Сашуню! — звертався він до дружини. — Слава Богу я здужаю і, не дивлячись на затримки на станціях через розгон коней, спокійний. Мене цікавлять знов мої праці. Коли б я їх виконав, я міг би вмерти без каяття, що згаяв даремно час. Не турбуйся, що я не зробив для тебе портрета в Москві. Сподіваюсь випросити у матусі [Мотрони Білозерської, Кулішевої тещі] московський дагеротип, з якого виріжу своє обличчя, вставлю в медальйон і надішлю до тебе. З цією метою я купив у Тулі цінну коробку пряників, щоб піддобритись. А від Грабовського надішлю тобі юнацького мого зображення.

— Виїжджаючи до України, почуваю якесь піднесення, якого давно не відчував. Іноді я зовсім переставав був любити батьківщину, і це було в момент занепаду моральних сил. Тепер я люблю її знов, не дивлячись на все погане, що в ній є. Та досить про це. Будь спокійна щодо мого здоров’я: повернусь до тебе молодцем. Усією душею твій П. Куліш.