Ротонда душогубців

— Не буває?.. А як буде?.. Що я тоді робитиму?..

— Що?.. Ми таке зробимо, що не буде… Ну, годі, годі… Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра дуже заклопотаний… Та як будеш зачиняти двері, то впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..

І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий переляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку віддаватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в ліжку і говорила:

— Я так і знала, що так вийде… Що і мені доведеться шукати якогось Передерія…

І тут же разом із цими словами залунали неголосні ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:

— Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене, аніж робити отаке.

І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона в руках винесла і спідничку свою з простого полотна і зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи її поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із кімнати її опам'ятав:

— Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він перестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Брусові, те буде і Шелестіянові!..

І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже роз'ятреному почуттю, але вона, похапливо зав'язавши на пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила світло на столі і помацки відкинула гачок на сінешніх дверях, і відчинивши їх, вийшла надвір.

І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами, що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона мала руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері в кімнату до Маздигона. І там, радісно гавкаючи, чути було, вскочила до його в ліжко. І він щось до неї ласкаве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапусі, і навертається думка, що знов такі часи настали для нашої батьківщини, коли бідна людина мусить поступатися собою навіть і собаці…

Розділ четвертий На станцію

Було годин п'ять ранку, як Бруси виїхали із двору. Іван сидів спиною до коняки поруч із батьком. Сидіння було із свіжовкошеного пирію і застелене ряднинкою із великого кропив'яного лантуха. У задку возика лежав прикритий травою чамайдан. Його весь час Іван Брус почував носками черевиків. І сонце хоч і зійшло уже, мабуть, більш як годину тому, але мало чари незаплямованої і первісної краси. Перед ним ще був увесь світ свіжим, прохолодним, зеленим; і в іскрах роси, води і тієї дичини, що перелітала із озера в озеро понад купками туману, які, тримаючися і за жита, і пшениці, не могли ще відірватися від вогкої землі.

Сумно було дивитися Іванові Овсійовичові на батькову садибу, що поволі відбігала від його погляду і занурювалася в зелені гриви того жита, що її оточувало. Навколо хати і повіточки спиналася молоденька акація і своїми зеленими вершками досягала рівня нахатнього гребеня. І на йому при самім цегловім виводі у високім гнізді стояв чорногуз і годував своїх дітей. Він сплескував крильми, коли якесь чорногузенятко надто настирливо випиралося із гнізда до його довгого носа. І воно зразу осідало, і на його місце слабіше ставало, а старий птах знов сплескував крильми. І так було аж до закінчення годування пташенят. Але ці птахи завжди здавалися Іванові Овсійовичу такими, неначе зробленими з дерева. Вони йому завжди нагадували дерев'яного млинка, який своїми крилами ворушиться проти вітру…

Але завжди Іванові Овсійовичові було приємно бачити цього птаха мешканцем української садиби. І раз у раз від чорногузів і від їх гнізда у його душі будилися ті самі голоси, що і при спогляданні журавля коло криниці. І ці дві речі завжди Іванові Овсійовичу здавалися зроблені з одного матеріалу. І коли якоїсь із їх недоставало у вигляді нашої садиби, то він почував у душі невдоволення болючіше, ніж відчуває маляр, коли споглядає якусь милу і дорогу серцю картину, але не закінчену на кілька геніальних домазків. І зараз чорногузяча родина на гребені хати без журавля внизу над криницею ніби говорила, що тут давнина рідного побуту завмирає, якщо не завмерла. І обставини життя батькового і його настроювали душу до того смутку, який люди мають, прощаючись з чимось дорогим навіки. І згадав молодий чоловік вірш свого знайомого поета Павла Петровича Філіповича:

Шануй гніздо старого чорногуза:
він стереже і хату, і стіжок…