Ротонда душогубців

— І нам учитель казав, що книжки тільки тоді помагають, коли вроки вивчиш… І тоді можна собі читати аж до червоних сліпів…

Іван мовчав і вже ясно почував, що роздратований і читати не зможе, але ще удавав із себе читача і стримував у собі кожний рух, що рвався щось зробити непроханому підглядачеві. Тим часом сестра почала вже й реготати і доводити йому його нікчемність:

— Ти думаєш, що мене батько не послухають?.. Ого, ще й як!.. Вони тобі покажуть, як їх дурити… Бо що ж то за вроки, оті казочки?.. Та ж вони простісінько тьфу, та й годі, якщо і без рихметики, і без молитов… Батько тебе просто батурою попровадить до школи… Поперед себе, як ледачого волика із свіжої городини… І нехай хоч яка гарна твоя казочка, а учителі тебе стрінуть у школі загребущими пальцями і потягнуть тебе за оті довгелецькі «вухналі» просто навколюшки!.. Що, вже не бере?.. Не читаєш… Злякався?..

І Іван не витримав, і з якимсь скаженотруйним настроєм кинув очима навколо себе, і, вглядівши перед собою ніж, схопив його і з усієї руки шпурнув у вікно, у те обличчя, що сміялося з його… Ніж проскочив сітку і тільки зачепився колодочками, щоб не вилетіти надвір. Але Прісьці він дістав зачепити чоло коло правого виска… І надворі почувся несамовитий крик. Він отверезив хлопця, і в його грудях занімів одворотний холод страху.

Він не знав, що з собою робити, але добре знав, що йому від батька чи буде щось за читання, але за ніж і сестрине чоло щось добре окошиться на його шкірі. І він рвонувся тікати з хати куди завгодно, аби не ждати заробленого. І скочив, і панічно вхопився ручки коло дверей… Та жах і безум! Двері хтось запер. Рятунку не було.

Аж тут і вікно потемніло. Іван придивився. Відти заглядала Пріська. Голова була перев'язана рушничком, якого кінці звисали на праве плече, а з–під його по щоці аж на шию струмочила вузеньким цюрочком кров. І ніс був у плямах крові… Праве око теж було затулене рушничком. І на неї страшно було й глянути. А вона мовчки лівим оком гірко і уважно щось шукала в хаті. І нарешті вглядівши його, прогомоніла:

— Бачиш, що ти мені зробив?.. Уже мати побігли до батька аж на роботу… Швидко вони сюди прибіжать із батьком, і батько на тобі шкуру обіб'ють так, як ти оббиваєш на молоденькій вербичці, коли робиш свисток. Тепер начувайся… То мати тебе заперли…

І після цих слів вона відійшла від вікна і, мабуть, побачила, що хтось іде, почала галасувати на всі свої спроможності:

— Ой, Боже ж мій… Ой, Боже ж мій… Ой, він же ж мені ножем увесь мозок вицідив… І, мабуть, око вилізло… Ой, Боже ж мій; ой, Боже ж мій… І де вони так довго?..

І чути було, як її якась жінка почала вкоськувати:

— Чи ти не здуріла, що так трохи не на увесь світ кричиш… Та якби у тебе з голови мозок вицідився, то ти ж би лежала на землі недвиженною, як ота колода… Не кричи, нічого тобі не станеться…

— Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце мені, то ви ще, може, й голосніше кричали б…

Та й знов почала:

— Ой, Боже ж мій! Ой, Боже ж мій… Що ж це він мені наробив?..

І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах, повних тремтіння і того почуття, що визначають: «аж морозить». І нарешті він почув:

— І не заціпить бісової душі дівчукові!..

А Пріська у відповідь ще вище подала свій глас, і вже неначе накликаючи і на чужу жінку помсти:

— Ва–й–й!.. Ідіть швидше. Він ще не втік… Він сидить запертий… а тітка Саниха його, мабуть, хотять випустити… Ой, Боже ж мій… Ва–а–й!..

Та й почув Іван тупіт ніг. І через те, що батько і літом ходили у чоботях, то тупіт їх залунав у душі запертого, неначе похід Іродового війська до його із далекої жидівської давнини. І двері відперли мати. І батько переступив поріг і зупинився тільки на мить. І Іван тоді помітив ось такі ознаки свого батька… Тонкі вуса розставлені просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола, картуза, чуба і одягу не помітив. Та ще в руці грубий ремінний нагай, з яким батько не розлучався ніколи, домальовував батьків патрет. І батько тільки й спромігся на однісеньке питання:

— Це ти сестрі розкраяв чоло?..

І відповідь, хоч була тиха і перелякана, але правдива:

— Я…

І в одну мить з якимось зловісним стогоном ударив батько нагаєм з усієї руки свого сина через голову. І син поточився і впав коло ліжка. А батько з несамовитою непритомністю почав бити долі упалого. І бив, як скажену тварюку… Як щось таке, що не підлягає ніякому людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло ціпа, але був мовчазний. І син тільки раз і скрикнув:

— Та це ж вона призвела!..