Ротонда душогубців

— А так, що мене перед тим три чекісти вловили за моєю хатою і зв'язали, і заткнули рот ганчіркою, і повезли мене вночі на вигін до мойого млина. А там, коло верла саме, лежали старі жорна. От вони мене зв'язаного і поклали там. І викопав один чекіст дві ямки на мої ноги так, щоб коли в їх положити мої ноги п'ятами вниз, а передками вверх, то щоб вони якраз так були, щоб ні однієї не можна було похитнути вбік. І ось я лежу, і ноги мої лежать у ямках, що були трохи вище від кісточок. І один тримав мене за голову, а другий сів на коліна, щоб я не зігнув ніг і не висмикнув ступнів із ямок. А третій, підкотивши жорна аж до передків, що стирчали вгору, зупинив камінь та й каже: «Станеш чекістом, то будуть ноги цілі, а ні, то зараз я звалю жорна на передки і кості їх зажену в землю по саме нікуди»… І я став чекістом.

— Годі, продовжуй перше.

— Так отож… Я чув, що у брата є десь заховане золото… І от ми прийшли. Але вже нічого його було розкуркулювати… Стіни були поколупані, жердка й лежанка з полом були голі… Не було навіть ганчірки застелити голу черінь на лежанці. І всі п'ятеро дітей сиділо на печі, а старший син стояв коло порога, і коло його батько й мати худі, аж зелені, мовчки ждали, що ми будем робити. Тільки на соломі на полу… А солома не була застелена нічим… Так от тільки на полу на соломі лежала моя мати… Вона ж була і матір'ю цього куркуля. Укрита вона була старою хусткою. Я спитав брата, де його золото. А він взяв та й відвернувся від мене і мовчить. Я питаю жінки, вона теж мовчить. Я дітей — і ті так само. Тоді ми вийшли надвір і я звелів приїхати грузовиком до хати. І я їх всіх забрав із хати на автомобіль: і дітей, і дитячу матір, і батька, і свою стару матір і відвезли в один магазин, де було порожньо і де засіки були поперероблювані на окремі тюремні камери. І от ми всіх у одній і заперли. І я рішив, щоб усі вигибли з голоду, якщо не скажуть, де золото. Минуло два дні, а ми їм не даємо ні їсти, ні пити. Спочатку плакали, прохали, молили, а потім усі й замовкли. Я бачу, що моя мати швидко умруть, бо були дуже вже старі, та й викликав свого небожа, хлопця Сачка, та й кажу:

— Сачку, ви всі вимрете, як не скажеш, де золото. А він і каже, що відколи себе пам'ятає, то в батька його не бачив. І що він навіть може з'їсти грудку землі у доказ того, що таки золота немає. І я подумав, коли у старшенького не можна випитати, то малі, перелякані і знесилені, такого мені наговорять, що і не такий, як я, нічого не розбере. А щодо старих, то я тільки махнув рукою. Там такі затяті, що я не бажаю і ворогові своєму таких зустріти. І я надумав їх випустити. Але щоб таки вони відчули, що вони не кращі від чекістів теж та ще щоб у пам'ятку їм було золото до нових віників, то я й кажу знов небожкові:

— Задави свою бабусю, тоді ми вас усіх повипускаємо… Але, кажу, щоб і батько, і мати, і вся малеча після тебе підходили до задавленої баби, і кожне щоб трошки подавило її горлянку… І він, мабуть, дуже хотів їсти, бо згодився. І справді вночі він задавив бабу. Та чогось ніхто не підходив давити мертвої. Я знов його викликав і кажу те саме: що, мовляв, умрете усі, коли не подавите бабу за горлянку. І замкнув його… А це вже було їм три дні без води і їжі… Аж ось вночі дивлюся я у двері, підходить батько і стискає знехотя мертву за горлянку, і відвернувшися, хреститься. Підійшла й моя невістка і те саме зробила… Тільки діти давили і не хрестилися, а сховавшись за батька та за матір, поглядали на мертву і плакали.

І я покликав фотографа, і він, і ще два чекісти, і я увійшли разом у камеру, і я поставив в'язнів усіх півколом над бабою і сфотографував, і віддав Сачкові фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті. І фотографія ця у їх і досі висить…

— А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? — знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.

— А це для колективного терору я так зробив.

— Добре, сідай!

Той сів і, витягши хусточку, утер чоло і, подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах рушниці, справлені уже на його, відвернувся і втупив очі поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що слухає.

— Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю історію в оперативний щоденник?..

— Півтора року тому… Тоді ж було і з'ясовано, чи це справді було так.

— І що ж?

— Так, правда… Та він би вам розповів ще й не таке.

— Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповідача. Я люблю різноманітність… Краще мені ось інший розповість щось цікавого… Ану… у… у…

Протягши останній склад і потім зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час ішов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок піскової пустелі вночі або неначе кладовище зимою морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє плямами з кудлів намерзлого снігу.

— Мотузка?

— Так і єсть… Я тут… Може, ближче підійти?..

Аж із самого залу обізвався голос. І там уже стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли: