Ротонда душогубців

— Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?

— Катом.

— Де?

— У Москві, в Бутирці.

— Українець?

— Так і єсть.

— Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..

— Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.

— І чи ти про неї потім що–небудь чув?

— Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».

— А це що воно таке за журавка?..

— Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?

Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:

— Прокажи пісню.

І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те, як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши, затужила:

І не знялись крила їй
летіти від горя,
тільки ноги понесли
журавку полями.

Довго, довго журавлят

скрізь вона шукала,
довго захід, довго схід
сонцем червоніли.

Передибала вона

нашу Україну,
та журавлят не знайшла,
а світ їй запався.

Ой, журавко, журавко,

ти дітей шукала,
а хто ж тепер піде в світ
про тебе питати?..

Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою та й спитався знов:

— А хто ж він тобі був, той поліцай?

— Кум.

— А як же це ти так свого кума?

— Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час, коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені не дорого показати свою революцію. І я й показав.

— Сідай, кате.

Той сів. І Сталін затулив реєстр і, не дивлячись ні на кого, тільки бувши з повернутою головою до зали, відсунув лівою рукою його набік. І потім, ніби щось собі пригадуючи, попрохав:

— Будь ласка, підніміть свої руки вгору всі ті, хто ще не був катом?

І всі й не ворухнулися. Усі ніби ще глибше хотіли увійти хоч би у ту можливість супокою, що дає людині тиша. Ані кашлю, ані зітхання, нічого не виявив з'їзд від цього питання. Тільки ніби рівніші поставали їх спини і понуріші під бровами погляди. І Сталін, не встаючи і так супокійно, неначе констатував, що довбня є довбня, знов ствердив питанням:

— Усі кати?

У відповідь і тепер було тільки непорушне мовчання. І диктатор устав, і заговорив злорадно і з понурою втіхою:

— Так, ви всі кати… І вам немає місця і неможливо, щоб ви його й мали і на цім світі, і як ще хтось вірить у той, то й на тім. Ви кати, ви мерзота і в очах людей старої культури, і в очах тих, які вас тепер проклинають. І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у землищі чи під обух у селі… Вам найщасливіший вихід із своєї душі і з вашого становища тільки в обійми холодної смердючої і слизької смерті… А поки ви ще живі, то ще можете інших туди посилати і за це мати можливість ґвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і спати в теплі… І коли ви ще маєте таке «сьогодні» і таку перспективу майбутнього, то хіба й цього мало?.. Значить, і вам є заробіток і нагорода, бо ж все, що мають ті люди, яких ви уб'єте, буде ваше… Хіба ж не так?

І в залі в цей час почулося коротке зітхання кількох сотень грудей, неначе люди зрозуміли суть справи і те, що вже не буде інших сутей, ні гірших, ні кращих. Та й знов, неначе заворожена страшним видовищем біжуча мить, напружилося в залі мовчання. А Сталін вів своє: