Ротонда душогубців

— Нема чого сумліватися… Я сам хвоста загну і триматиму… І що це з вами враз таке сталося?.. Ці обмотки я тільки й тримаю для Вигри… І ними я вже двічі обмотував їй хвіст: і перед Седиковим жеребцем, і перед Каптуровим… Якби не Вигра, то я б цими обмотками так само, як і люди, обмотував би собі калоші до черевиків…

І враз заторохкотів візок і заіржав жеребець, і перервав непорозуміння, яке почало було виникати в селян. Сайко Олександрович поспішив до свого коня. Він рвався від акації, аж саме дерево здригало і листям, і гілляками. А Вигра була супокійна, тільки й того, що, піднявши вище голову, дивилася на незнайомого зальотника.

Сайко Олександрович ухопив жеребця за гнуздечку та й повернув його разом з возиком до сіна і там його так тримав, аж поки він геть утихомирився і почав знов їсти сіно. Парцюня теж підійшов сюди і вклякнув до своєї течки, умостивши її на коліні, і щось там шукав і муркотів собі під ніс:

— Десь у мене був цукор… Десь у мене був… О, є. Слава Богу…

І, застібнувши знов течку, з цукром у правій руці підійшов до коня і простяг йому до губи, питаючи хазяїна:

— А як звуть оцього молодого?

Але хазяїн мовчав, дивлячись на Парцюнині витівки. Кінь дістав губою цукор і схрумав його, і почав водити голову за Парцюниною рукою, якою чекіст ловив конячу морду, щоб погладити її. І тільки аж тепер Сайко Олександрович понуро промовив:

— Його звуть Стуця.

— Що ж це за слово таке «Стуця»?

Запитався знов Парцюня, уже діставши і почавши облапувати чолку.

— Та це його моя жінка так називає, коли вранці дає йому з відра води… А по–настоящому його звуть Стукан…

— Стукан?..

Грива у Стукана була довга і густа. Такі гриви мають тільки огирі арденської породи. І хоч кінь сам був рудуватий, але вона була дуже темного кольору. Із неї поміж вухами на чоло і від чолки аж по холку звисали вниз трьохсталкові заплети, але без косників. А вся грива разом із заплетами перегиналася з шиї крутою дугавістю на зразок тієї хвилі, що під час великого вітру на березі моря перевертається через моли, і надавала дуже мальовничого вигляду усій конячій постаті, а особливо могутнім грудям і гінкому животові, що мав хупаво–сухорляву форму. Парцюня, спочатку помацавши заплети на гриві і мацаючи потім гриву, поглядав на хвіст. Він не помічав, що кінь зараз же прищулив свої вуха як тільки почалося мацання гриви. І вигляд у коня став зловісний.

Він уже нічим не був зацікавлений, тільки слухав Парцюню. Вуха його, щулячися, лежали нижче дугастості гриви. І голова мала вигляд не конячий, а якоїсь звірини, похожої на казкового гада, що, виткнувши голову із нори, цілиться вилетіти одним плигом на свого ворога. А вже коли чекіст лапнув верхньої частини хвоста, то кінь, прорізавши повітря пронизливо отрутним криком, а не іржанням, від якого може зворушитися і чуб, сковуючи морозом переляку: «І–і–і–і–і»… несамовито пацнув задньою правою ногою і вчистив Парцюню по стегні так, що навіть течка у його вилетіла з лівої руки. І він, простягтись на землі і ухопившись її обома руками, гріб судомно пальцями пил. А потім, звиваючись кружка на лівім боці і повзучи кружка, почав видавлювати із себе крізь тяжко зціплені зуби:

— Ох, ти ж курвої душі Стуця… Ох, ох… Контра… Прикличте швидше фершала… Привезіть… Ох, ти ж, пекельна твоя кров!.. Ох, ох, ох!..

І підскочив до поваленого Сайко Олександрович, і закричав над ним, ніби перелякано:

— Його звуть, бісової душі коня, Стукан, а не Стуця!.. Стуцею зве його тільки моя придуркувата жінка… Він, Стукан, бісової душі кінь!..

Та Парцюня, не перестаючи крутитися, стогнав божевільним стогоном:

— Та не Стукан, щоб ти кругом світа стукав!.. Не Стукан, а фершал… Гідра… Контра… Привези фершала!..

І Сайко Олександрович кинувся загнуздати свого Стукана, гукаючи до переляканих Мадесів:

— Пропав чоловік!.. Щось страшне. Мабуть, живіт пробитий… І не знаю, чи я встигну Онопрейовича привезти… І не знаю, що йому сказати, і він не знатиме, яку масть із собою захопити болящому…

— Та не живіт… Ні, ні… У–у–у… Кістка!.. Курва твоїй матері!..

Та Сайко Олександрович уже з воза, який почав добре котитися, ще гукав:

— Та заведіть кобилу в повіточку, щоб вона чоловіка не наступила в дворі!..

Та й пустив огиря на ввесь його тюпак. І гуркіт возових коліс, здавалося, трохи заспокоїв постражданого, бо він, скоцюрбивши ліву ногу, а праву витягши правцем, уже й не лаявся, а тільки головою крутив і клав одну щоку на землю, то знов повертав голову і клав другу… То підклав під щоку ліву руку, то п'ятірню правої руки. І ввесь час, стискаючи зуби, стогнав і сичав крізь їх. А Мадеси, завівши кобилу у повіточку, боязко з неї визирали, дивлячися, як лежала у їх серед двору незнайома людина.