Ротонда душогубців

І дивно. Він збирався їхати в село, а перед його очима то виникала, то згасала постать Гапусі, неначе в його душі була найголовніша турбота про неї… Її пухкенькі щоки і трохи розтягнений рот з тоненькими губами, і сірі, по дитячому заклопотані очі вабили і солодко бентежили. Він зітхнув і, вернувшись до шафи, надів літнє пальто захисного кольору і чорний бриль та й зачинив знов свою одежу… І довго ходив по кімнаті, заклавши обидві руки в кишені пальта. Він не мав клопоту, що хтось зайде до його із службовців, бо це була і його мешкальна кімната, і його робочий офіційний кабінет. І його праця ішла незалежно від загальних чекістських справ. Він певний був удач. Через те вся його істота пробувала у смузі переживань вдовольнення, похожого на відпочинок, який може переживати кожна людина тільки у своїй кімнаті… Він був пригрітий затишністю і розкошуючим егоїзмом… Йому тепер дуже хотілося побачити знов Гапусю і то якнайшвидше. І рішив викликати її зараз же по приїзді із села, не чекаючи і того кінця тижня, якого він призначив для каяття її.

І нарешті, схаменувшись, узяв із столу свою течку і вийшов надвір. Ключ цьовкнув у колодці і твердо замуляв у кишені його штанів. Із сіней і із воріт садиби обидва вартові чекісти його пропустили, віддаючи військову пошану.

Парцюня пройшов на Лютеранську і почав спускатися на Хрещатик. Люди його випереджали і йшли назустріч, щоб минати його, але він на їх зневажливо не звертав уваги. Сонце стояло над Києвом ясне і не пекуче. І здавалося, що воно є вершок велетенської шкляної бальцанки, яка сходилася конусом угору і якої дно зроблене із київських будинків і зелених смуг живих дерев. І що ті люди, які безнастанно ішли по Хрещатику і в один бік, і в другий — це самі Парцюні та ті, яких Парцюні допитують. І що іншої волі для людей немає, не було і не буде, крім оцієї шкляної посудини, повної людей, які один одного тягнуть до відповідальності. І він загнув матюка і приспішив свою ходу. І на розі Лютеранської і Хрещатика він зупинився і став удивлятися у натовп: і в напрямку Васильківської вулиці, і в напрямку до Дніпра. І нарешті він рвійно витягся і гукнув:

— Візник!.. Візник!.. Гей, сюди, візник!..

І візник під'їхав однокінною бричкою. Парцюня, не питаючись за платню, вискочив на східець брички і, тримаючись за сидіння візникове і за ту залізяку на крилі брички, до якої припинають ремінний фартух, що накриває східцями ноги, звелів:

— На вокзал…

Візник ударив коня, і Хрещатик заклацав ще одним неспокоєм серед тисяч неспокійних людських і кінських ніг. А Парцюня аж тепер ускочив у бричку, сів і став застібати пальто, поклавши поруч себе течку.

Розділ дванадцятий «Стуця»

Через те, що поїзди завжди спізнялися, то Парцюня приїхав до Брусового хутора аж на другий день о дев'ятій годині ранку. Ізлізши із станційної хури і підходячи до Мадесової хати, Парцюня помітив добру коняку, запряжену у візок і прив'язану до акації. І рішив, що оця вже готова підвода стане йому новою хурою назад, і поглянув із доброзичливим та злагіднілим настроєм по всьому хуторі.

Навколо садиби торішнє житище чорніло вогкою землею. Тільки акація та стежка коло хати зеленіли крайками своїх набубнявілих смужок. І хата мала вигляд смутний і непривітний. Особливо цей настрій дуже підкреслювало на хаті чорногузяче гніздо. Воно було напівзруйноване і розтягнене своєю руїною від гребеня до половини покрівлі. На мить у серці чекіста теж ворухнувся смуток. Але він був недовго. І мав таке саме значення для всього його нормального самопочуття, як і тіні хмар для становища всього дня. Хмари не беруться в рахунок, коли люди рахують дні. Через те Парцюня, порівнявшися з хатою, уже жив тільки потребою знайти ще якусь ознаку певної стежки до знахідки золота. Для його не важне було те, кому воно дістанеться: чи державі, чи йому, бо він добре знав, що той, який бере з криниці воду, може перший її і напитися і перший нею забризкатися і помочити свої руки.

Чекіст не пішов у хату звичайною утоптаною стежкою. А обминувши її, пішов поза хатою проз запряженого коня. Це був ситенький рудий жеребець з білою плямою на чолі. Він був розгнузданий і прив'язаний поводом гнуздечки до дерева. Перед ним лежав оберемок сіна, і він супокійно їв. І Парцюня, притишивши ходу, з увагою оглянув конячу чолку, гриву і хвіст. Селяни, як і морські хвилі, що викидають на берег і всякі відламки, і дорогоцінні речі туди, куди й не потрібно. Просто для того, аби їх знайшов звичайний дурень… Але ні в чолці, ні в гриві, ні в хвості чекіст не помітив жодної стрічки. І, обходячи причілок, щоб іти до сіней, він у причілкове вікно побачив двох селян за столом і жінку. Він тільки не вхопив оком, що у їх було на столі. Перед хатою стримів росішок для горшків. Але тепер на нім висіла пострьопана з ряднинки ганчірка…

І нарешті Парцюня постукав у сінях у хатні двері. І почув усередині ходу і голос:

— І хто воно тут такий?