Читаем Ротонда душогубців полностью

І Гапуся після останніх слів відчула з усього оточення щось таке, як і смерть, для якої і сльози, і крига, і камінь, і людське життя мають однакову ціну. І з новою силою душевної муки і розпачливої знемоги заговорила до того гада, що живе людським нещастям серед загального знесилля народу:

— Боже мій, Боже мій!.. І що я вам заподіяла, що ви таке на мене говорите?.. Та щоб тому руки покорчило, хто брав ті гроші!.. І щоб йому під чолом баньки побахкали, хто бачив то ті гидкі, як найслизькіша гадина, його гроші!.. Та я ж ще за свого життя жодної людської душі не обілила й на копійку!.. А ви…

Вона була бліда і вся нервово тремтіла, але Парцюня був вірний своїм наставлениям і домагався свого:

— Вам немає чого гарячитися. Вам тільки треба сказати, що ви вкрали у товариша Маздигона гроші, та й усе. Совєцька власть не вірить ніяким клятьбам, а тільки ясній справі… Вам треба сказати те, що уже мені добре відомо. За які гроші ви приїхали?.. Я хочу одного, щоб ви перед Совєцькою владою були чисті, незаплямовані. А це може тільки тоді бути, коли ви самі признаєтеся про все, чого від вас ось у цій кімнаті вимагають…

У дівчини приспішено билося серце. Видно було, що вона зближалася до нервового знесилля або, мабуть, і до памороків. Вона уже тихо говорила, і її слова вимовою скидалися на шепотіння:

— Мені старий Брус дав гроші. Він сказав, що вони прив'язані у червону стрічку на чолі у коняки, Вигри. І я туди пішла, і вони там справді й були.

Парцюня від уваги аж витягся на своїм стільці через стіл, узявшись за його обома руками, і очі його сповнилися пристрасті і несамовитості хижака, який лапами відчув теплу здобич. І притис недосвідчену душу:

— А у вас свідки є на це?..

Гапуся, трохи помовчавши і повівши знесилено по підлозі очима, ніби щось там бажаючи наглядіти, яке б їй могло помогти, і не знайшовши, сама почала без нічиєї допомоги:

— У мене немає свідків… А якби ви хотіли переконатися, що я не брешу, то могли б поїхати до нас у село і подивитися Вигрі на чоло. У неї, мабуть, є досі та червона стрічка. Бо я вирізала її не всю ножничками, а тільки з грішми вузлик. І чолки нігде не підрізувала… Там немає кому виплітати, щоб не було стрічки.

Парцюня, відкинувшись на спинку стільця і мовчки, видно, щось почав міркувати, не спускаючи із дівчини свойого блискучого погляду. Гапуся важко дихала. І нарешті він запитався:

— А де ж ви взяли ножиць, щоб відрізати стрічку на голові коняки?

— Зайшла до тітки. Вони саме працювали на городі. І я ввійшла у хату і зняла із цвяха ножички коло вікна. Там висить і мірка, щоб мірити крам або якесь шмаття перед пошиттям одежини.

— Так то так, але ви мені казали, що додому не заходили і до тітки не заходили, а тепер кажете, що заходили… Отже знайте. Ви украли гроші у Маздигона, але мені жаль вашої недосвідченості, і я вас все–таки відпускаю додому, щоб надумалися і очистили свою совість та й призналися, що ви украли у Маздигона гроші. Я не буду вас викликати, а ви самі прийдете і признаєтесь мені. І я вас судити не буду. А як не признаєтеся, то ви попадете під суд і за те, що ви, згадавши коняку Вигру, утягаєте у справу і наймолодшого Брусового сина, Мадеса… Ідіть і не забувайте про тюрму… та й не говоріть нікому про це, що ми тут із вами говорили, бо вже із допру повік не вилізете… Ідіть, я буду ждати вас цілий тиждень, щоб ви самі прийшли, а ні, то я вас викличу. І вже тоді розмова з вами буде дуже, дуже погана…

І Гапуся встала і похитнулася. І трошки постоявши, поволі вийшла із кімнати. А Парцюня, вирядивши її поглядом переможця, припав грудьми до столу і почав записувати на папері швидко і нервово. І враз почувся стукіт у двері, та такий міцний, що Парцюня аж здригнувся, навіть не міг зразу сказати щось про дозвіл чи про не дозвіл, як відчинилися двері, і вихилився через поріг гепеушник у військовім одязі та й спитався:

— Чи оту громадянку, що вийшла від вас, можна пропустити?

— А хіба у неї немає перепустки?

— Ні, немає.

— Випустіть…

І двері зачинилися. Та Парцюня уже не писав. Він, провівши обома руками по тімениці, неначе пригладжуючи волосся, узявся за край стола і задивився на ґудзик Сталінової тужурки на патреті. Але вся чекістова вистать говорила, що той ґудзик ні до чого, що не там цікавість тієї людини, що зветься Парцюня.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное