Читаем Ротонда душогубців полностью

— Я беру перший приклад, Йосипе Вісарійоновичу, для вас. Він найяскравіший, але того самого світла із тими тисячами, що загинули теж і що дають від себе менше ясності… Ось, Смілянський район, село Куцівка, Київська округа. Об'єкт є самоук ветеринар, Овсій Юхимович Брус. У час організації комнезамів з'їзд лікарів дав йому право провадити практику. І він ніколи не їздив возом чи санками, а завжди верхом. Я гадаю, що козацький нащадок. А читав по складах і російське, і українське письмо. Писати не вмів ніяк. Навіть прізвища не вмів підписати. І отже латинські назви для ліків знав напам'ять. Відкіля він міг навчитися — невідомо, бо його старший син із серед шести дітей, хоч зараз і письменник український, але латини не знає…

При останніх словах Сталін відкинувся всім тілом на спинку стільця. У всій його постаті уже не почувалося тієї охлялої понурості, яка була ним так реально виявлена при світлі білої лампи. А доповідач продовжував:

— Але талант поета має великий. Він видав книжку «Колони», і нею студентська молодь захоплена. Мало цього. Він був студентом педагогічного інституту і, слухаючи виклади української літератури, мав нагоду слухати лекції і про свою книжку, «Колони». Приклад яскравої спадковості духовних сил…

І доповідач підвів свій погляд від записної книжки до диктатора, а той, повільно схиляючись до згоди, але ще ніби маючи у душі якусь перепону, сказав:

— А вже ж ви так і не сказали, чи ваш «об'єкт» був талановитий ветеринар.

Доповідач, всім тілом зробивши рух чи то встати, чи, може, рефлексійно хитнувся у напрямку рвачкої думки, пояснив:

— Раз йому дали лікарі дозвіл практикувати, що це вже одно говорить, що випадок винятковий вони бачили перед собою. Таж я і сам перевіряв ці відомості. І всі навколишні люди, серед яких відбувалася практика Овсія Бруса, одностайно говорили про його як про свого найбільшого добродія і рятівника при їхніх нещастях з усякою домашньою скотиною…

— Добре…

Вимовив урівноважено і всесприймовно Сталін і попрохав ще:

— А прочитайте мені, будь ласка, із книжки «Колони» хоч одну поезію. Тільки без артистичних ефектів, а так, як читають у народній школі учні третього класу. Я зацікавлений.

Єжов почав перегортати знов записну книжечку. І, знайшовши потрібне, підвів голову, кажучи:

— Я прочитаю поезію, яку я вважаю найконтрреволюційнішою. Наші цензурні комітети роблять враження, що їх немає…

А Сталін на це тільки бовкнув:

— Вступу не потрібно.

У поезії автор спочатку висловлював захоплення дівчиною, а потім жаль до неї, яку візьме собі любий москаль, присланий на ревізію у їх колективне господарство. І далі синтеза поезії говорила про увесь український народ відданий напризволяще. І нарешті із синтези випливала доля самого поета, про яку поезія так говорила:

Бо простягаю руки у кайданахдо неміренних позахмарних ямй питаюся, страждаючи, мов рана:коли земля нам щастя не придбала,то, може, щастя наше там?Та зорі і простори рівним летомлетять крізь пальці, як вода в снігах,боками об кайдани б'ють планети,і по руках моїх, залізом стертих,кривава відповідь збіга…

І після цих слів Сталін устав і заклав у кишені своїх штанів обидві руки, неначе дивився на поета на п'ять кроків від себе, і виявив бажання ще раз прослухати поезію. Він був у толстовці і в чоботях з халявами до колін і здавався тепер дуже високим і сповненим найекстремальніших випадковостей. Комір сорочки у його був розстібнутий. І не давши Єжову навіть глянути із–за своєї книжки, звелів:

— Не вставайте. Почекайте хвилинку.

А потім спитався:

— Ви розумієте, що ви прочитали?..

І не чекаючи відповіді, почав говорити сам:

— Мені не подобається у цій поезії ритміка і рими. Але я певний, що у всій світовій поезії не знайти такої картини, як у останніх двох куплетах цієї поезії. У їх ми бачимо, як гігантська постать пронизує космос своєю трагічною величчю. І ми світ відчуваємо могутніше, ніж ми можемо його звичайно відчути. Подібними картинами до нашої уяви не промовляє навіть і Мільтон. І я з вами тепер згоджуся, що ми Україну, яка силкується устати із минулого у прийдешнє, ударили страшним ударом. І майбутня Україна, якщо і встане до нас… Цебто до минулого… То вона буде стерилізована… Якщо від тих ста чотирнадцяти тисяч не лишаться діти… Так я думаю чи ні?..

— Дуже добре… Я з вами тисячу раз згоден, що наша Гепева їм не простить, що вони діти тих батьків, яких вона знищила. І я…

І Сталін почав говорити ласкавіше:

— Призначаю вас інспектором всіх таборів ув'язнення на півночі Росії… зміцнювати там дисципліну особистого складу нашої Гепеви, щоб там карні органи і органи державної охорони були готові зустріти тих сиріт, про яких ми турбувалися. Взавтра я видам наказ на всі оперативні зведення Півночі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное