Читаем Ротонда душогубців полностью

— Так… так. Те, що в минулім кожне суспільство благословляло, те я мушу поставити в ряд проскрибованих. Для мене зараз такі слова, як здібність і хист, означають перший рух супроти нашої революції. Люди з цією вивіскою мають завжди дуже велику здатність реально сприймати тільки обмежену дійсність сучасним життям і не мають жала прогнози щодо наближення майбутнього. А якби вони це майбутнє відчували, то ми б у їх завжди мали тільки своїх однодумців і приятелів… Хоч би з мотивів переляку перед нашим терором, який з часом побільшиться… Через те я вас так і запитав, через те ваша відповідь мене і геть не вдовольнила ще. І я уже, ідучи за трафаретом, який нам підсовують природничі науки, допитуюся… Чи ви не звернули уваги, чи діти знищених вами людей теж мають здібності своїх батьків?.. Чи навіть здібність яку–небудь, яка б говорила, що вони діти батьків, відзначених природою?..

І відповів Єжов, і в його відповіді бриніло вибачення і тривога:

— Йосипе Вісарійоновичу, коли я виконував свій обов'язок, покладений вами мені на плечі, я теж отак, як оце ви, був зацікавлений дітьми жертв державної вимоги… Але не цим вашим інтересом, а просто: скільки в данім разі наші вимоги нищать комуністичних опонентів. І рішав, що двох. Майбутніх організаторів бунтів супроти нас і все майбутнє України на протязі з півтисячі років. І звертав увагу на сиріт. І виявив, що кожна сирота талановита. Кожна відрізняється і від сусідніх дітей, навіть зовнішньо, кращим образом маленької людини… Цебто тією субстанцією, що ми звемо духовністю.

Коли Єжов говорив, то Сталін помітив, що у його розвиток думки і її зміст похожі на його, на Сталінові, дарма, що і зміст, і думка де–не–де ухилялися трошки від точності. І диктаторові стало неприємно так, ніби його живовидячки пошивали в дурні. І він ледве помітно усміхнувся та й зауважив:

— Ви про батьків говорили, а не взяли до уваги, що згадані вами сироти є ще живі і що й вони ще можуть діяти на найближчі покоління України, а не найдальші.

Єжов слухав останні слова, бувши ошелешеним Сталіновою усмішкою, бо всі знали в Кремлі, що значать його усмішки. Він завжди підписував смертні вироки, усміхаючись. І тепер, коли Єжов у відповідь йому промовив, то вже був хрипкий:

— О, я чудово знаю те, що говорю з вами… і всією своєю душею силкуюся сказати все, що може зійтися з реальною правдою обставин поруч із самою правдою, бо передбачення і догадки можуть бути фактами тільки як теоретичні силогізми. І тому я страшно боляче вражений вашою думкою, що я недогадливий. А мені ж у житті немає кому другому догоджати… І турбуватися вам немає чого про сиріт. Усіх знищених людей ми маємо адреси… І їх дітям Гепева ніколи не простить того, що вона повбивала їх батьків… І я вже сьогодні їх уважаю неіснуючими.

І Сталін з понурою збайдужнілістю у вигляді, якої перед тим не помічалося, ліниво чи втомлено вимовив:

— Так драматично просто і про такі речі ніякі оракули в старовину не сміли говорити своїм владарям. І в кожній давній міфології той, хто рівнявся з богами, чим–небудь ославлювався, як герой, але як мертвий герой. Наш час не є часом богів, які робили натхненно, а є час наш, і ми в йому діємо тільки обмірковано. І в цьому ваше щастя.

І молодий офіцер завмер і затаїв свій подих. Тільки поширені очі дивилися на Сталіна так, як на ту небезпеку, що не має ні перепону, ні відбою. Бо найстрашніша вона завжди зменшує силу впливу на роковану людину, коли ця людина має хоч уявну можливість на змагання з нею. Сталін вдивлявся в обличчя Єжова, і ніби помітивши там якісь нові якості, які раніше йому були невідомі, спитався знов:

— Ваша увага і досвід там, де ви виконували свій обов'язок, підохочують мене узяти хоч з одного прикладу: чи від тих людей, які загинули на Україні від ваших операцій, залишився хто–небудь підтвердити природний закон психічної спадковості?

І настала тиша якусь мить. Офіцер, видно, не зразу зрозумів питання. Йому, мабуть, стала на перешкоді лампа з багряним абажуром, яка була не засвічена, бо він, ніби забувши підстельне світло, дивився на багряний абажур. Але нарешті опам'ятався і швидко витяг з кишені записну книжку, із якої він уже віддав папери Молотову. І, розгорнувши її, знов глянув на стелю… І Сталін проказав:

— Лампу можна засвітити… Там, коло ґнота, механізм приводиться в рух…

І Єжов простяг руку. Під нею цьовкнуло — і багряне світло покрило його обличчя, бо зараз же одночасово з цьовком згасло у кімнаті під стелею біле світло, а Сталін опинився у напівтемряві. Він слухав. Чулося тільки шарудіння паперу. І нарешті голос Єжова залунав, і гомін його був похожий на обережні кроки тієї людини, що вночі заблудила у порожніх кімнатах незнайомого будинку:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное