Читаем Ротонда душогубців полностью

Це був 1931 рік і березень місяць. Прозора та зоряна ніч стояла над Москвою. Кремль увесь був утоплений у затінки і в тіні своїх високих стін. Тільки північна частина Кремля у тім місці, що круто загинається колом, неначе хоче перейти в ріг, ясніла проти неба нормальним і не скаламученим ніяким навівом сторонніх плям обрисом. А в найвищій точці цієї старовинної цеглової дуги бовваніла вартова вежа, але свою тінь спускала не у Кремль, а десь у затихле місто. Під вежею у Кремлі мирно світився одноповерховий будиночок двома величезними вікнами на стежку, обсаджену якоюсь рослинністю, що ще не почала розбиватися на весну. Плями світла переписували стежку і впиралися у високу та грубу стіну Кремля. Ба, ось вони перервалися на мить та й знов ухопилися верхами стіни. Хтось пройшов до ґаночка будинку. Вікна були від землі на височінь метрів з три, і через те не видно було нікого і нічого в самій середині хатки. Якась людина опинилася на ґанку і постукала у двері. Може, таке явище тут було стилем старовини, а, може, підроблення під реальну дійсність в кацапських хатів у глибині Московщини?.. Хто його знає… Але і сліду не видно було ні на дверях, ні на стінах якогось дзвінка.

І в другій кімнаті від ґаночка звелася постать і стала ждати. Це був Сталін у своїй робочій світлиці. Він стояв коло стола і дивився на щільно причинені двері у себе з правого боку. Стіл було застелено чорним обрусом з крикливо червоними краями. А посеред його лежала купа паперів у темних палятурках. Вони були стулені, неначе книга. З правого боку на столі стояла лампа у багрянім абажурі. Вона не світилася, бо засвічена була над столом довга електрична лампа, похожа на довгу шкляну рурку. Від неї ішло світло таке, як і денне. Стільці всі були звичайні і в чорній шкірі. Тільки той, з якого звівся хазяїн, мав бильця. Вся підлога від краю до краю і від ріжка до ріжка лежала під жовто–червоним килимом. Стіни були голі і від килимів, і від картин. А з лівого боку, майже ззаді від стола, стояв на землі велетенський глобус і своєю віссю не доходив до стелі, може, на якийсь сантиметр. Навколо його виднілося трьохсхідцеве узвишшя, затягнене червоним єдвабом. З обох боків цих трьох східчиків біліли дуже штучно вирізані перенчатка. Узвишшя було рухоме.

І почувся обережний стукіт у кімнату. Сталін обізвався:

— Заходьте, заходьте… Що ви ніяк не обійдетесь без церемоній?.. Уходили б та й годі…

І чоловік у чорнім костюмі, середнього зросту, у пенсне, з чотирикутниковим обличчям, у якім не трудно було упізнати Молотова, обізвався:

— Так, не обійдуся, Йосипе Вісарійоновичу, без своїх буржуазних звичок, як ви не можете без того обійтися, щоб мене не підбадьорювати…

— Ви мені вибачте, В'ячеславе Михайловичу, що я сам не відчинив. Я завжди всю надію покладаю на моїх жінок і, як бачите, я й зараз не помилився.

— Ви мене поставили у кут ніяковості, бо я всіх дівчат і навіть тих, що ще у спідничках по коліна, можу вважати за жінок, та тільки не Світлану Йосиповну.

Чогось промовив Молотов, ніби зніяковівши чи тільки удавши такий настрій. І Сталін здивовано спитався:

— Чого?..

— Бо я дивлюся на вашу дочку так, як і старий архієрей на чудотворну ікону. А якби я дивився інакше, чи я б себе тоді впізнав би?..

— Хочете, я її покличу і скажу, як ви про неї думаєте?..

— Боже… Боже сохрани… Я ж про себе гірше думаю, а коли ви вважаєте…

— Ні… ні… ні…

Швидко промовив хазяїн і зараз же запропонував:

— Беріть стілець і присувайтесь до столу.

І сам сів на своє місце, а Молотов швидко взяв стілець під вікном, який стояв уряд ще з двома, і, притягши його до стола, сів. І Сталін почав так, як говорять навмисне завжди дужчі люди до слабших, аби слабшим показати, що вони теж дужі і то такі, без яких жодна спільна справа не може бути розв'язана, як треба:

— Ви пригадуєте, В'ячеславе Михайловичу, як ми з вами рік тому обмірковували справу колективізацїї на Україні?.. І ви тоді дали на це план, з яким я й погодився…

— Пам'ятаю… Дуже добре пам'ятаю…

— Ви тоді запропонували в термін призначення реформ сільського господарства і соціального переустаткування людського життя вислати із корінної Росії досить потужну армію партійних робітників, які разом з Українською комуністичною партією несподівано мали б обсісти українські сільради і силою — взубосадиканням та підбічниками з кастетів та кулаків загнати населення у колгоспи… Хто ж, незважаючи на биття та на інші загрози, не схоче іти, то у того відняти геть увесь хліб, садовину і городину, щоб здох гірше від зараженої тварини паршами. Коли ж хто покається і ввійде у колгосп, то вернути йому відібраний хліб, садовину і городину, і нехай на здоров'я живе і робить на соціалістичну державу… Здається, так?..

— Так і єсть, Йосипе Вісарійоновичу… Не відмовляюся від своїх думок, справлених на користь нашої соціалістичної батьківщини…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное