Це був 1931 рік і березень місяць. Прозора та зоряна ніч стояла над Москвою. Кремль увесь був утоплений у затінки і в тіні своїх високих стін. Тільки північна частина Кремля у тім місці, що круто загинається колом, неначе хоче перейти в ріг, ясніла проти неба нормальним і не скаламученим ніяким навівом сторонніх плям обрисом. А в найвищій точці цієї старовинної цеглової дуги бовваніла вартова вежа, але свою тінь спускала не у Кремль, а десь у затихле місто. Під вежею у Кремлі мирно світився одноповерховий будиночок двома величезними вікнами на стежку, обсаджену якоюсь рослинністю, що ще не почала розбиватися на весну. Плями світла переписували стежку і впиралися у високу та грубу стіну Кремля. Ба, ось вони перервалися на мить та й знов ухопилися верхами стіни. Хтось пройшов до ґаночка будинку. Вікна були від землі на височінь метрів з три, і через те не видно було нікого і нічого в самій середині хатки. Якась людина опинилася на ґанку і постукала у двері. Може, таке явище тут було стилем старовини, а, може, підроблення під реальну дійсність в кацапських хатів у глибині Московщини?.. Хто його знає… Але і сліду не видно було ні на дверях, ні на стінах якогось дзвінка.
І в другій кімнаті від ґаночка звелася постать і стала ждати. Це був Сталін у своїй робочій світлиці. Він стояв коло стола і дивився на щільно причинені двері у себе з правого боку. Стіл було застелено чорним обрусом з крикливо червоними краями. А посеред його лежала купа паперів у темних палятурках. Вони були стулені, неначе книга. З правого боку на столі стояла лампа у багрянім абажурі. Вона не світилася, бо засвічена була над столом довга електрична лампа, похожа на довгу шкляну рурку. Від неї ішло світло таке, як і денне. Стільці всі були звичайні і в чорній шкірі. Тільки той, з якого звівся хазяїн, мав бильця. Вся підлога від краю до краю і від ріжка до ріжка лежала під жовто–червоним килимом. Стіни були голі і від килимів, і від картин. А з лівого боку, майже ззаді від стола, стояв на землі велетенський глобус і своєю віссю не доходив до стелі, може, на якийсь сантиметр. Навколо його виднілося трьохсхідцеве узвишшя, затягнене червоним єдвабом. З обох боків цих трьох східчиків біліли дуже штучно вирізані перенчатка. Узвишшя було рухоме.
І почувся обережний стукіт у кімнату. Сталін обізвався:
— Заходьте, заходьте… Що ви ніяк не обійдетесь без церемоній?.. Уходили б та й годі…
І чоловік у чорнім костюмі, середнього зросту, у пенсне, з чотирикутниковим обличчям, у якім не трудно було упізнати Молотова, обізвався:
— Так, не обійдуся, Йосипе Вісарійоновичу, без своїх буржуазних звичок, як ви не можете без того обійтися, щоб мене не підбадьорювати…
— Ви мені вибачте, В'ячеславе Михайловичу, що я сам не відчинив. Я завжди всю надію покладаю на моїх жінок і, як бачите, я й зараз не помилився.
— Ви мене поставили у кут ніяковості, бо я всіх дівчат і навіть тих, що ще у спідничках по коліна, можу вважати за жінок, та тільки не Світлану Йосиповну.
Чогось промовив Молотов, ніби зніяковівши чи тільки удавши такий настрій. І Сталін здивовано спитався:
— Чого?..
— Бо я дивлюся на вашу дочку так, як і старий архієрей на чудотворну ікону. А якби я дивився інакше, чи я б себе тоді впізнав би?..
— Хочете, я її покличу і скажу, як ви про неї думаєте?..
— Боже… Боже сохрани… Я ж про себе гірше думаю, а коли ви вважаєте…
— Ні… ні… ні…
Швидко промовив хазяїн і зараз же запропонував:
— Беріть стілець і присувайтесь до столу.
І сам сів на своє місце, а Молотов швидко взяв стілець під вікном, який стояв уряд ще з двома, і, притягши його до стола, сів. І Сталін почав так, як говорять навмисне завжди дужчі люди до слабших, аби слабшим показати, що вони теж дужі і то такі, без яких жодна спільна справа не може бути розв'язана, як треба:
— Ви пригадуєте, В'ячеславе Михайловичу, як ми з вами рік тому обмірковували справу колективізацїї на Україні?.. І ви тоді дали на це план, з яким я й погодився…
— Пам'ятаю… Дуже добре пам'ятаю…
— Ви тоді запропонували в термін призначення реформ сільського господарства і соціального переустаткування людського життя вислати із корінної Росії досить потужну армію партійних робітників, які разом з Українською комуністичною партією несподівано мали б обсісти українські сільради і силою — взубосадиканням та підбічниками з кастетів та кулаків загнати населення у колгоспи… Хто ж, незважаючи на биття та на інші загрози, не схоче іти, то у того відняти геть увесь хліб, садовину і городину, щоб здох гірше від зараженої тварини паршами. Коли ж хто покається і ввійде у колгосп, то вернути йому відібраний хліб, садовину і городину, і нехай на здоров'я живе і робить на соціалістичну державу… Здається, так?..
— Так і єсть, Йосипе Вісарійоновичу… Не відмовляюся від своїх думок, справлених на користь нашої соціалістичної батьківщини…