Ротонда душогубців

Але ніхто не помітив його турботи, бо кожний мав її, хоч трошки іншу. Усі були ошелешені Шелестіяном і дивилися у той бік, відки чувся гавкіт Нелі. І якби не священик їх схаменув, то люди б так само, як і школярі, були б захоплені подією аж до втоми. Він підкликав Саливона, що тримав кадильницю напоготові, і щось йому шепнув. Після цього Саливон подивився на носіїв корогов, які теж, спустивши їх на землю, стояли і дивилися аж туди, куди поїхав «Парком» із Шелестіяном. І підійшов Саливон до першого та й промовив:

— Не годиться стояти. Ідіть… ідіть…

І цех знов рушив, а за ними і всі люди. І старі крилошани і крилошанки, уже забувши все, тужили:

Надгробнеє риданіє…

і цей спів–туж був мовою розпачу маленьких людей перед неміреністю часу і тією безоднею, із якої виникає життя і туди ж і зникає.

І нарешті всі стовпилися навколо ями на кладовищі. І священик звернувся до людей з мовою. Він був на тлі корогов, заіскрених сонцем. Його сиве волосся ворушилося від вітру. І той ланцюжок, на якім висів хрест, блищав на сонці разом з верхньою частиною риз. І слова, що він вимовляв, здавалися не його, бо він серед цеху і сам був похожий на ікону:

— Та це ж тобі тільки шана і заслуги, людський батьку, що ми зібралися до тебе всі в останній раз. І ми такі, як і ти: і обдерті, і зневажені. Тільки й того, що ще не втікли туди, де звірина догризає людину…

І якась жінка під корогвою страшно голосно затужила. І людські голови на всім просторі обох кладовищ похитнулися, неначе вершки дерев від раптового вітру. І зараз же в гук жіночому голосінню знов затужив хор:

Вічная пам'ять, вічная па–м'ять…

Слова говорили до Бога, що він вічний і пам'ять про людину рівна йому, хоч ми й гинемо раніше, ніж погляд людський пролітає від однієї речі до другої, а Бог у своїй незрозумілій величі нам невідомий ні тоді, коли його космос гине, ні тоді, коли він з'являється на світ… Ні тоді, коли комарик гине, ні тоді, коли він з'являється на світ. І ставлення людської пам'яті поруч із вічною Божою силою і з безконечною лічбою його буття є страшнішим, ніж якби якась комашинка сказала Карпатським горам, що вона така, як і вони… Страшна правда!., і страшна зухвалість і розпука!..

І всі люди, здавалося, тримали таке розуміння у своїм підсвідомім відчутті, бо бездумно плакали, керуючись одним тільки розпачем, що втрат своїх не можна припинити ні стати вільним від потреб цих утрат… Хіба що тільки словом можна себе зачарувати, щоб у такім обмані побути ще деякий час так, як і кожна людина буває у безтурботній порі дитинства, щоб перейти потім у реальне буття, що блискає мільйонними кінцями існувань, відірваних від вічного життя на всесвітнім кладовищі…

І розійшлися люди з похорону по своїх селах. У Станіславчик, у Матусів, у Макіївку, у Самгород і в Ташлик. І знов обоє кладовищ у Куцівці спорожніли. І цю порожнечу на старім кладовищі робили пустельнішою навіть дерева, бо помагали осілим гробам у землю своєю тінню бути непомітнішими на землі. Тільки нове кладовище ще високо підводило сірину нових гробів, бо на їх і над ними не було ще ні дерев, ні інших квітів. У той час людям було не до того.

Але розповідають, що хтось першої ночі приходив до Брусового гробу і поставив його чоботи під стінкою насипу, а бриль поклав на самий верх гробу. Але пройшла друга ніч і пройшов другий день, то не стало чобіт. Тільки бриль, видно, занесений вітром, тримаючись крисами землі, обпирався об чужий гріб своїм верхом. І, мабуть, з тиждень він там був, та не стало і його… Може, хтось приносив речі, щоб люди згадали, кого вони ховали, та щоб хоч васильків посадити на свіжім гробі. Але дарма… «Все іде, все минає і краю не має»…

Частина друга

«Недолю співаю козацького краю».

Т. Шевченко

«А хто ж тоді правдивий філософ?

— Той, чия пристрасть ніколи не охляває шукати і боронити тільки правду».

Платон

Вступ Знов Москва. Два добродії