Ротонда душогубців

А тут уже й південь непомітно підняв сонце над самі людські голови і розпікав їх без полегшення і жалю. І всі з розвареними обличчями дивилися, чи вже не виносять покійника, чи не приїхав молодий Брус на батьків похорон? І нарешті вже пройшов і хор у церкву з регентом, Оникієм Савичем, і піп з дяком. І за оградою стояв уже і віз, запряжений волами, на який мали покласти покійника. Віз був повний соломи в драбини і застелений білим рядном. А в кожного вола з підрушнього боку висіло з рога по плахті. Цим возом сюди приїхав із Ташлика товариш старого Овсія Бруса, Логвин Кагамлик. І він перед волами стояв, тримаючи у лівій руці налигач, а в правій батіг. І пужалном з волів ізсував мух, що купами чіплялися і до шиї, і до ніг, і під черево. І вже поміж людьми і гомін пішов, що сина не буде на похороні, і що інших Брусових дітей так само немає, як вже й не було на материнім. І всі полегшено стали себе почувати, що довго вже не будуть під сонцем паритися.

І почувся із церкви спів: «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний»… І почав надвір виходити цех, подзеленькуючи китицями і шелестячи ними на вітрі. А за корогвами з'явилася й домовина. Її несли шість душ мужиків. А за домовиною віко до неї, піп і хор. І всі селяни, які ще стояли в ограді і поза оградою у брилях, почали сквапно їх знімати з голів. Хор складався із самих дядьків та молодиць, що вже з десять років тому, як покинули співати у церкві. А тепер збіглися і відняли у молодших сьогоднішню відправу. І чувся їх спів, повний сердечності і накипілих сліз за людиною бідною такою, як і вони, але яка все своє життя проволочила по їх дворах, городах, стежках і межах, і полях, рятуючи їм їх добро і господарську снагу.

А вже як поставили домовину на віз і рушив цех, поблискуючи на сонці до шляху, і Логвин Кагамлик, утерши рукою очі, став вести волів з возом, на якому був його товариш, то хор заспівав:

Во царствії твоїм…

і ввесь народ рушив за возом. Півча була з самого заду, і їй услід крок у крок два хлопчики вели Вигру, осідлану і вшорену так, як колись робив і Брус, коли їздив по людях з ліками та з добрим своїм серцем. І кажуть, що це упрохав Кагамлик, щоб так ховали, бо у їх у Ташлиці українізували церкву, і люди знають, як такого чоловіка ховати по–своєму, по–українському…

І саме в цей час із завжди відчинених шкільних воріт виїхав «Парком» на бричці із собакою Нелею… Він тримав її за ошийок рукою. А кіньми правив Шелестіян, сидячи на козлах. І коли він повернув коні на той шлях, що до церкви, то Маздигін штурхнув Шелестіяна у спину рукою і звелів:

— Сюди не їдьте… Їдьте проз млини.

Та Шелестіян, ударивши з батога добрим замахом коні, які зразу ж і рушили швидким тюпаком, обернувся до «пана» та й гукнув:

— Туди не можна. Там за селом переорали шлях… Треба тільки сюдою їхати…

І відвернувся, і миттю звівся навстоячи, та й знов ударив коні із усієї сили, того й того батогом. І коні вже так бігли, що небезпечно було б скакати з брички кому б завгодно. Шелестіян напружено тримав віжки в руках, не даючи більшого ходу коням. І вже перші дві корогви, виткнувшися із–за церкви, підходили до шляху, ніби назустріч Шелестіянові. А над шляхом по обидва боки стояв народ і ждав тієї миті, щоб і самому рушити за похороном на кладовище. Хор співав:

Аз ко Господу Богу, Судії моєму, іду…

і цей настрій чекання, цю похоронну тишу враз прорізав несамовитий вигук неначе п'яного Шелестіяна:

— Дерехтор єдіть, барина й бариню візьоть!..

І ввесь народ, усі його стовпища миттю повернули свої голови до їздунів і заніміли у найглибших зародках попередніх почуттів. Очі всіх дивилися несамовито і вражено. І саме з першою корогвою зрівнялася бричка, а тут було між цехом і людьми найвужче місце шляху. І Шелестіян знов гукнув, ніби не бачачи з лівого боку процесії:

— Дирехтор єдіть, барина й бариню візьоть!..

Та й звернув коні управо, щоб не зачепити чоловіка з корогвою. І люди перед кіньми так і хлинули назад, мов та вода у озері чи у ставку, коли у неї раптом улетить покотом з гори велика каменюка. І бричка гуркотіла уже вільнішим місцем якраз до того шляху, який сполучав Рохмистрівку з Матусовим. А «Парком» іззаду то схоплювався, то сідав, не можучи встояти на ногах. І Неля, що трималася лівою Маздигоновою рукою за ошийок, теж утративши спокій, стояла на сидінні поруч свого пана і люто гавкала на Шелестіяна. І вже коли він із своїми кіньми проскочив усі стовпища, то Корній Петрович, дуже втішений, став говорити до найближчих людей:

— І де вона, нечиста сила, так насмокталася? Він же ж тільки що тут був, та ще й такий тверезий, як і моя сопілка під стріхою… І то дивіться, як воно виходить. Буде бугай із латочкою на лобі, то й телятко її матиме. Був у Шелестіяна дід п'яниця, який завжди казав: «На тім світі нехай мною хоч і тин підіпруть, то мені байдуже. Бо Господь милосердний і мене так само задавить, як і всіх інших задавив»… і Шелестіян такий самий…