Ротонда душогубців

— Я ішла до їх по ліки, бо я черевата. Мене Парком осмалив. Мене комеза поставила до його у хазяйство, і він мене подужав… Він усім це робить… Я не хочу бути покриткою. І дядько Овсій мене послали до жінки свого Івана, бо їхні ліки Парком віддав Онопрейовичу… І сказали вони, щоб я розказала, що вони умерли, хоч вони ще й трималися обома руками за землю, коли я їм помогла сісти… От що…

І знов відвернулася і почала схлипуючи втирати очі. І Брус зараз же встав та й попрохав Гапусю:

— Будь ласка, дівчино, ходім зі мною…

І вона встала і вийшла разом з Брусом. Із сіней вони увійшли в кухню, де було ліжко з самим матрасом і зачинена шафа. Брус її відчинив, узяв відти ковдру і подушку і кинув на ліжко та й спитався:

— Ти їсти хочеш?

— Ні… Я почекаю їх.

— Вони прийдуть аж увечері.

— Я ляжу спати.

— Лягай, а я тобі щось знайду їсти.

І вийшов з кухні, зачинив за собою двері і став коло їх, тримаючися їх за ручку, ніби щоб не впасти. І з очей у його котилися сльози. І тільки аж тоді, коли він почув, що у його кімнаті заворушився Чудієв, сквапно рукою утер сльози і рушив до кімнати. Назустріч вийшов гість і сумно вимовив:

— Ви мені вибачте. Я не знав, що з такою звісткою веду вам вашу землячку…

— Немає чого турбуватися… Ми не знаємо того, кому ми зробимо щастя чи горе своїм життям наступної хвилини.

І мовчки стиснули руки один одному і розійшлися. Гуркнули надвірні двері. І Брус пішов до себе в кімнату і сів на ліжку. Він був блідий і витягнений, неначе закоценілий у своїй вистаті. І якби не сльози котилися по обличчі, то можна було б сказати, що він сидить нечувственний…

Розділ десятий Похорон старого Бруса

На небі не було ні одної хмарочки, і сонце над зеленню ланів і села Куцівки відбивало світло ясно і прозоро. Уже було більше як дев'ять годин ранку. Церква на вигоні двома золотими хрестами із бань далеко–далеко досягала своїм блиском… І до Матусова, і до Станіславця, і геть–геть до Самгородського майдану та аж до Рохмистрівського лісу. Тільки межі на Мельниківку не було помітно у цім розгоні. А білі церковні стіни, можна було б сказати, тримали привичний супокій і незмінність його буття, якби над високими східцями і над вхідними дверима церкви не темніла пляма. Раніше там, де тепер вона, було написано великими чорними літерами, випнутими дугою вгору:

Бога бойся, а царя чті,

а тепер стояло тільки слово «чті».

І ось на третій день після Онопрейовичової пригоди на тій межі, що на Мельниківку, лунав у Куцівці дзвін. І хоч він давав луну постового дзвона, але вона ішла так само далеко, як і блискавки двох церковних позолочених хрестів, що так широко ясніли аж поза границі куцівських земель. І тоді, відки людина бачила сяйво хрестів, відти вона й чула і гомін постового дзвона. І люди знали, що то він скликав їх аж у Куцівку до церкви, хоч тоді була і не неділя, і не якесь інше свято, а звичайний серед тижня четвер… Добре, що куцяни оборонили від більшовиків хоч постовий дзвін!..

І люди ішли вулицями, стежками і межами до церкви. Ішли з Реп'яхівського кутка проз Пугачів і проз Мантача… Ішли з Палярушівки через греблю і з далекого Гарбарівського кутка, і з Линниківки, і з Громовівки. Ішли чоловіки і йшли жінки з дітьми. Ішли одружені недавно і люди середнього віку разом з людьми сивими та похилими. І молодь ішла. Але ішли ці люди не в таких кольорах, про які колись говорив Олексій Толстой:

І в Божій храм
ідут казачкі пьостримі толпамі.

Всі ішли в одноманітнім вигляді. І чоловіки, і жінки після десятилітньої більшовицької навали, що звалася Великою Руською Революцією, не мали ніде і нічого чогось купити на одежину. І з власних конопель робили собі полотно і з його собі одяг. Штани, сорочки, спіднички… І доношували кожушки, свитки і ті шинелі, які поприносили з російської армії. І свої полотна селяни фарбували у той кольор, що добували з городньої бузини. І через те всі мали сіро–бузиновий вигляд з додатком старих солом'яних брилів. Тільки жінки де–не–де ще майоріли рештками колишніх своїх хусток над зморщеними горем обличчями.

І ввесь зелений вигін навколо церкви був заступлений людьми, що купчилися в гуртках трохи більших, ніж ті, в яких вони ішли до церкви. І ворота в церковній ограді були відчинені так само, як і вхід у церкву їх був відчинений. Але в ограді люди були скупчені густіше. Бо вони тут і стояли, і проходили у церкву, і виходили з неї. І кипів між людьми притишений гомін. Тільки аж у тім гуртку, що стояв з правого боку церковних східців, розмова велася найголосніше. Кутковий музика з Реп'яхівки Корній Петрович Бровченко розповідав: