Читаем Ротонда душогубців полностью

І він уже торкнувся ліктя її руки, випустивши із двох пальців рукав. Здавалося, він хотів їй помогти устати. Але дівчина миттю повернулася до його передом і лівою рукою гарячково відвела його руку, прошепотівши енергійно і розпачливо:

— Я не піду нікуди. Я тут буду їхати… У мене і квиток тільки на це місце… Мене сюди сам кондуктор посадив… Я не піду відціля.

— А ти знаєш, що я тебе маю право арештувати за те, що ти за царські гроші купила квиток… Чого ти не хочеш? Ходім, а то і квиток відберу, і здачу з червінця, і тебе заарештую…

І він ворухнувся, ніби для того, аби щось ізробити із дівчиною… Та вона схопилася на ноги, підскочила до вікна і лівою рукою вхопилася за кінець реміняки, якою люди піднімають вікно, щоб відчинити, і стала. Чекіст, глянувши на жида, який підвів голову і дивився на цікаву сценку, і собі встав і, справившись кроком до дверей, зупинився і шепнув Гапусі:

— Ти арештована… Ходім зі мною.

Але дівчина і не рухнулася. Вона мовчала і тремтіла всім тілом, і сльози із очей котилися по обох щоках.

— Ти чуєш?..

На це Гапуся тільки й спромоглася сказати, але вже дуже голосно:

— Я буду кричати на ґвалт…

Від її нервового голосу і жидівка підвелася на ослоні супроти Гапусі. Чекіст, побачивши таке, швидко вийшов із вагона. А зацькована дівчина, не випускаючи з рук реміняку коло вікна, почала правою рукою утирати очі. Її груди ходили ходором від того тужу, який вона стримувала і який, мабуть, прорвав би її увесь стрим, якби хтось співчутливо до неї обізвався. Та жидівка знов собі лягла, а жид звісив голову на руки, щоб куняти й далі. І вона самотня стояла при вікні, неначе прив'язана за руку, і судомно здригала від безвихідного горя.

Надворі сіріло. Ніч перейшла у початок ранку. І Гапуся перестала здригатись. Проз поїзд почали знов проскакувати мовчазні села, станції, гайки, річки і ліси. Це її розважило, і вона випустила з рук віконну реміняку. І перед нею тихо гуркнуло вікно, приставши щільніше до своїх повзнів. І вона збагнула, що цією ремінякою можна відчинити вікно. І зараз же наново вхопила обома руками за випущений ремінь і почала силкуватися, щоб підняти шибку вгору. Шибка подалася. Дівчина тоді зісподу підхопила її обома руками і висадила її вгору майже по саме нікуди. І виткнула з вікна голову. Але вітер шарпнув її за коси, і вона відхитнулася назад у вагон. Тепер вона уже знала, що робити, коли б уходив у вагон чекіст… Та й тоді, коли поїзд прийде в Київ, то вона не піде разом із жидами дверима, а вилізе надвір у вікно. Вона була певна, що чекіст буде її підстерігати десь, аби вхопити. Може, й за цими дверима? А, може, просто стоятиме разом з кондуктором коло вагона аж надворі… І вона глибоко зітхнула і глянула на жидів. А жидівки уже були долі і укладали свої ковдри і хустки в чамайдани. І навіть жид сидів у кепці і в пальті. І враз у Гапусі похолонуло в грудях. Ну що як вони повилазять із вагона, а вона сама залишиться? А до Києва, може, ще страх як далеко? Та й звернулася вона до крайньої жидівки:

— Чи ще далеко до Києва?..

А та, повернувши з–під себе до неї голову, здивовано і знехотя відповіла, не кидаючи затоптувати на підлозі якусь одежину у корзину:

— Як поїзд стане, і ми почнемо виходити, то виходь і ти. Це саме й буде Київ… Хіба що ти знаєш другий Київ, де жиди не встають, то тоді їдь далі…

Гапусі було досить і цієї відповіді, хоч вона скидалася на якесь бажання заплутати людину. Тепер дівчина дивилася напружено у вікно, тримаючися обома руками за вузенькі лутки. А те, що вона не подякувала за відповідь, її не дуже турбувало, бо, мабуть, і жидівку не дуже турбувало те, як вона відповіла дівчині. Гапуся рішила долю своєї розлуки з поїздом. І нарешті споготовилася не виходити дверима із жидами, а виплигнути чи вилізти у вікно надвір тоді, коли вже вони всі вийдуть і зачинять за собою двері…

Тим часом надворі все виднішало та виднішало. І трава, і дерева ті, що були близько і що пролітали проз поїзд, ясно блискотіли росою. І ті величезні будинки, які зопалу зринали, неначе руді хмари, теж темніли від нічної вогкості. Та далі, аж туди за ними, не видно було нічого, бо паровик притишив ходу і викидав клубки диму, які вже не розтягалися над вагонами, а розлялися по обидва боки поїзда густими скупченнями, повними іскор, і затуляли і небо, і далеку землю…

Ось уже Гапуся побачила між високими тополями великі табуни вагонів без паровиків, що рябіли білими написами і темніли вогкістю осілого туману, якого рештки вилися коло тополь.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное