Ротонда душогубців

І він уже торкнувся ліктя її руки, випустивши із двох пальців рукав. Здавалося, він хотів їй помогти устати. Але дівчина миттю повернулася до його передом і лівою рукою гарячково відвела його руку, прошепотівши енергійно і розпачливо:

— Я не піду нікуди. Я тут буду їхати… У мене і квиток тільки на це місце… Мене сюди сам кондуктор посадив… Я не піду відціля.

— А ти знаєш, що я тебе маю право арештувати за те, що ти за царські гроші купила квиток… Чого ти не хочеш? Ходім, а то і квиток відберу, і здачу з червінця, і тебе заарештую…

І він ворухнувся, ніби для того, аби щось ізробити із дівчиною… Та вона схопилася на ноги, підскочила до вікна і лівою рукою вхопилася за кінець реміняки, якою люди піднімають вікно, щоб відчинити, і стала. Чекіст, глянувши на жида, який підвів голову і дивився на цікаву сценку, і собі встав і, справившись кроком до дверей, зупинився і шепнув Гапусі:

— Ти арештована… Ходім зі мною.

Але дівчина і не рухнулася. Вона мовчала і тремтіла всім тілом, і сльози із очей котилися по обох щоках.

— Ти чуєш?..

На це Гапуся тільки й спромоглася сказати, але вже дуже голосно:

— Я буду кричати на ґвалт…

Від її нервового голосу і жидівка підвелася на ослоні супроти Гапусі. Чекіст, побачивши таке, швидко вийшов із вагона. А зацькована дівчина, не випускаючи з рук реміняку коло вікна, почала правою рукою утирати очі. Її груди ходили ходором від того тужу, який вона стримувала і який, мабуть, прорвав би її увесь стрим, якби хтось співчутливо до неї обізвався. Та жидівка знов собі лягла, а жид звісив голову на руки, щоб куняти й далі. І вона самотня стояла при вікні, неначе прив'язана за руку, і судомно здригала від безвихідного горя.

Надворі сіріло. Ніч перейшла у початок ранку. І Гапуся перестала здригатись. Проз поїзд почали знов проскакувати мовчазні села, станції, гайки, річки і ліси. Це її розважило, і вона випустила з рук віконну реміняку. І перед нею тихо гуркнуло вікно, приставши щільніше до своїх повзнів. І вона збагнула, що цією ремінякою можна відчинити вікно. І зараз же наново вхопила обома руками за випущений ремінь і почала силкуватися, щоб підняти шибку вгору. Шибка подалася. Дівчина тоді зісподу підхопила її обома руками і висадила її вгору майже по саме нікуди. І виткнула з вікна голову. Але вітер шарпнув її за коси, і вона відхитнулася назад у вагон. Тепер вона уже знала, що робити, коли б уходив у вагон чекіст… Та й тоді, коли поїзд прийде в Київ, то вона не піде разом із жидами дверима, а вилізе надвір у вікно. Вона була певна, що чекіст буде її підстерігати десь, аби вхопити. Може, й за цими дверима? А, може, просто стоятиме разом з кондуктором коло вагона аж надворі… І вона глибоко зітхнула і глянула на жидів. А жидівки уже були долі і укладали свої ковдри і хустки в чамайдани. І навіть жид сидів у кепці і в пальті. І враз у Гапусі похолонуло в грудях. Ну що як вони повилазять із вагона, а вона сама залишиться? А до Києва, може, ще страх як далеко? Та й звернулася вона до крайньої жидівки:

— Чи ще далеко до Києва?..

А та, повернувши з–під себе до неї голову, здивовано і знехотя відповіла, не кидаючи затоптувати на підлозі якусь одежину у корзину:

— Як поїзд стане, і ми почнемо виходити, то виходь і ти. Це саме й буде Київ… Хіба що ти знаєш другий Київ, де жиди не встають, то тоді їдь далі…

Гапусі було досить і цієї відповіді, хоч вона скидалася на якесь бажання заплутати людину. Тепер дівчина дивилася напружено у вікно, тримаючися обома руками за вузенькі лутки. А те, що вона не подякувала за відповідь, її не дуже турбувало, бо, мабуть, і жидівку не дуже турбувало те, як вона відповіла дівчині. Гапуся рішила долю своєї розлуки з поїздом. І нарешті споготовилася не виходити дверима із жидами, а виплигнути чи вилізти у вікно надвір тоді, коли вже вони всі вийдуть і зачинять за собою двері…

Тим часом надворі все виднішало та виднішало. І трава, і дерева ті, що були близько і що пролітали проз поїзд, ясно блискотіли росою. І ті величезні будинки, які зопалу зринали, неначе руді хмари, теж темніли від нічної вогкості. Та далі, аж туди за ними, не видно було нічого, бо паровик притишив ходу і викидав клубки диму, які вже не розтягалися над вагонами, а розлялися по обидва боки поїзда густими скупченнями, повними іскор, і затуляли і небо, і далеку землю…

Ось уже Гапуся побачила між високими тополями великі табуни вагонів без паровиків, що рябіли білими написами і темніли вогкістю осілого туману, якого рештки вилися коло тополь.