Читаем Ротонда душогубців полностью

Гапуся подивилася на неї і мовчки відвернулася. У неї почався острах від свого сусідства. Вона не раз чула удома, що жиди разом з кацапами виробляють з людьми, аби тільки їх швидше загнати в комуну. Вона не допитувалася, чи все те правда, що люди говорили про жидів, а тільки бачила і чула, як люди ненавиділи комуни. І зараз вона почала боятися, щоб її силою не взяли глядіти жидівських дітей. І силкувалася у їх бік не дивитися, а тільки дивилася у віконце з лівого боку у стіні та ще на двері. Поїзд дуже швидко пролітав проз хати, ліси, поля і луги. І вона чула, як від швидкого руху пісок, зірваний вітром, лускотів об шибки вікон. Але коли доводилося поїздові ставати, то вона не могла утриматися, щоб не глянути направо у вікно, коло якого сидів жид. І через те вона помітила, що і він був так само удягнений, як і той парубок, що їй розміняв Брусового червінця. І цей був у чоботях і в синіх штанях і підперезаний вузеньким очкуриком з біленькими бляшками на тих кінцях, що звисали. Тільки й того, що на жидові верхня сорочка була біла–біла. І він так само був і молодий. І їй тепер добре пригадалося, що і Маздигін так само удягається. І що Маздигін є чекіст і партком і що люди його бояться. І їй уже стало моторошно від однієї цієї свідомості. І вона уже була певна, що і той є чекіст, який їй міняв гроші. І в неї виникла думка, що, мабуть, і той «вусатий», і тутешній кондуктор боїться його так, як і люди бояться Маздигона. Бо чекісти тільки на те у Совєцькій власті, щоб людей дурити і вбивати, і на Ладимирці, хоч і сказав чекіст, що її гукне на поїзд, але гукнув тільки вусатий.

І Гапуся почала пильно придивлятися до тих хатів, що пролітали проз вікна вагона. І помітила, що всі вони під стріхами і з білими вікнами, і такі ж ласкаві, як і в їхньому селі. І хоч вона знала, що тут скрізь Україна аж до Києва, і що Київ теж є Україна, але вона сказала сама в думці:

— Це ж Україна!

І полегшено зітхнула. Вона рішила, як стане поїзд, вискочити із вагона і піти в село, і розпитати шлях на Київ, та йти туди пішки. І зараз же відчулося, що дуже хоче їсти. І ковтнувши слину, нашорошилася ждати, коли стане поїзд.

І як навмисне, враз відчинивши двері, якими вона увійшла у вагон, з'явився той самий чекіст, що міняв їй гроші. І Гапуся вхопилася обома руками під собою за краї ослону так, неначе її мали зараз кудись тягти, а вона мала триматися, щоб не йти. Він підійшов і сів між жидом і нею, і простяг їй у газетнім папері шматочок хліба та й промовив:

— На, та з'їж. Ти, мабуть, їсти хочеш?

Гапуся не мала сили відмовитись, бо ж вона їла тільки в тітки… вчора. І взяла в руки хліб з притишеною подякою: «дя…кую».

І подивилася на жидів. А ті справді з неї очей не спускали. І вона опустила з хлібом руку на коліна і жалібно перевела очі на свого чекіста. А той їй почав піддавати охоти:

— Їж, їж. Я ще тобі і вранці дам.

І саме в цей час зупинився поїзд, і чекіст мовчки устав і вийшов. А Гапуся зараз же газету лівою рукою зібгала і поклала її коло себе, а хліб почала їсти. І вже не думала про жидів, неначе їх і не було. Після вечері вона зсунула зібгану газету із ослона додолу. І про те, щоб іти пішки на Київ, уже не мала й гадки. Але так само силкувалася не дивитися у той бік, де сиділи жиди, хоч вони і геть на те не зважали, її дуже муляло, що вона взяла у чекіста хліба. Чого він так до неї придобряється?.. Чи ж не може бути, щоб він забув Ладимирку, де він допевнявся з нею їхати у тихім закутку?.. А він казав, що й ще принесе хліба вранці. Значить, він не нагодиться сюди вночі?.. Увага чекістова її лякала. Від цих клопотів вона втомилася і почала хилитися на сон.

Надворі давно уже було темно. І у вікно не можна було бачити ні лісів, ні лугів, ні полів, ні сіл. Уже всі жидівки полягали спати і на нижчих ослонах, і на верхніх полицях. Тільки жид коло вікна куняв над столиком, та крізь вікно мигтіли зорі на чорному небі. Був пізній вечір чи, може, й ніч. Інколи зорі зникали на мить у клубках того диму, що вилітав із паровикового вивода, і після цього знов трівко ворушилися своїм блиском.

Та й стукнули двері, та й увійшов чекіст. І з Гапусі злетіли дрімоти, і глянув жах з її лиця, і трошки розтулилися вуста, і очі вперлися в обличчя чекіста. Страшна зачарованість несподіваною наступною хвилиною всі живі нитки її єства звела однією миттю в один жмутик. Вона не відривалася очима від чекіста, неначе пташка з повідрізуваними крильми, коли вгледить наближення знов того до себе, що їй повідрізував їх. І він сів коло неї та й спитався:

— Як тебе звуть, дівчино?..

— Гапка, — була відповідь.

— Ходім зараз зі мною. Там у мене є вільне місце, де можна спати. Ти вже он куняєш… А тут і ось цей чоловік через тебе не може спати…

І він кинув очима у бік до того жида, що був схилений над столиком під вікном. Гапуся ж мовчки дивилася на чекіста і не ворухнувшись, і не дихнувши. І чекіст знов обізвався, узявши її двома пальцями за правий рукав сорочки:

— Ходім, Гапусю. Там ти виспишся, і я тобі верну твої золоті гроші… Ходім.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное